15

Ось замислилась.

Ну так, кохання…

А навіщо ж воно потрібне, це кохання, якщо так мало радості від нього? Думаю про батьків. Про нас із Петею. Про Кірочку з її БМ.

Батьки понад п'ятдесят років разом. Невже не вистачає стільки років, щоб прижитися, притертися? Хоча це можливо саме в тому випадку, якщо є розумне усвідомлення потреби прижитися.

А якщо в тебе всередині й десять, і двадцять, і п'ятдесят років усе волає - «я ж так люблю, люди добрі, за що він так зі мною?»

Тоді й… гори все синім полум'ям.

Ось ми з сестрою, самі вже давно не школярки, все про батьків говоримо, а, може, у тата одне ставлення до мами, а в неї зовсім інше.

І потім все одно треба усвідомлювати свою відповідальність за своє ж життя. Живеш так, отже, ти прийняв ці умови, не змінив їх. І тоді не треба кивати на того, іншого. "Я, мовляв, сподівалася, що він мене розгляне і зміниться".

Дурниця…

Ти хотіла цього та боялася визнати, що цього не буде.

Сподіватись можна… ну рік, ну два…

Це я вже збилася з батьків на себе та на всіх нас.

Таке непорозуміння, як Кіра привела в будинок, ніхто з нас не приводив. Але, мабуть, є якісь загальні закони. Ось, виходячи з них, і виходить - ти знайшла, зв'язалася з ним, посьорбала з ним чимало лайна, вибачте за прямоту …

Теж, певно, вірила, що він зміниться. Ми ж «усі такі красиві, такі розумні»! А не вийшло, пішла.

Ні, ми шукаємо винних. І вдома їй так погано було, що за нього пішла, і я її налаштувала проти нього, і він їй нічого поганого не зробив.

Загалом, знову в мене стара пісня, і сподівання, що зміниться її ставлення вже якось дедалі менше.

Ось черговий стогін.

Вчора вранці ми з Ярославом гуляли... Погода була погана, але в нас, якщо не січе дощ, то треба гуляти. А то може стати гірше. Потім він мене не відпустив, я його і поклала спати, прийшла додому, впала полежати й продрихла півтори години. Встала, дзвоню їм - ви де? - Гуляємо…

То її не виженеш, коли навіть найкраща погода стоїть, а тут…

Я говорю: «Зараз я вийду».

Чую відповідь із металом у голосі: «Не треба до нас виходити, ми РАЗОМ гуляємо за нашим будинком».

Зрозуміло…

Потім Кірка з Ярославом прийшли до нас. Він уже скучив за цим домом, іграшки витягує із задоволенням. Я, у повній впевненості, що вже вечір, така сльота, двічі гуляв, і що вони залишаться, говорю: «Давай я зварю йому вермішель на вечерю?» Відповідає крізь зуби: «НЕ ТРЕБА, ми підемо»

Ну, не зараза? І що ви думаєте, знову його одягає... Він уже голодний, сонний. Вона біжить майже бігцем, а він слідом за нею.

Сьогодні вранці дзвоню - підете гуляти? НІ!

А чому? Вчора вночі випав сніжок - перший!

І він уранці ще не розтанув.

Відповідь: "Погода погана".

Немає слів.

Але я зібралася таки й пішла до них. Попри «погану» погоду, коли я запропонувала їй з'їздити до супермаркету, вона швиденько вмотала, а ми одяглися, квартиру - на провітрювання, і ГУЛЯТИ!

На сніжку сліди залишали, і туди, і сюди, скрізь полазили, щічки нагуляли (як трояндочки) і прийшли додому. Вдома він сам уже стає на таз, відкриває воду, намилює ручки, їх тре, тільки витерти ще просить.

Тут і Кіра приїхала. А я - додому, і на роботу.

На роботі лише дух і перевела.

Мій племінник, який «бачить» більше, ніж звичайні середньостатистичні племінники, сказав мені таку річ: коли я злюся на Кіру, це може позначитися на Ярославі. Тому мені не можна і злитися на неї - так, вякну щось і все…

Ось такі кліщі…

Вдома - бруду повно. Тільки ще насіння не валяється. Видно, просто давно не смажили.

Треба хоч завтра прибирання зробити, та постіль поміняти.

У Кірки знову йога. Щось я з дворічною дитиною не сильно по йогах розгулювала, навіть з огляду на той факт, що я мала чоловіка, на відміну від неї. 

А мій «гармонійний» полюбив обличчям «робити» Робі-злого та Спортакуса-доброго. Поперемінно. Душа просто розчиняється, дивлячись…

Петя зараз ходить у безрукавці, яку я зв'язала йому рівно 30 років тому, з ниток, які бабуся діставала на фабриці. Вже й фабрики, мабуть, ні, а ВЕЩ залишилася. Ганьба, звичайно, мені: немає часу рідному чоловікові зв'язати нову жилетку. Може, в суботу куплю нитки та зв'яжу.

Вчора вирубалася об 11 годині. Виспалася, як «королевішна». Причому вдалося заснути раніше Петі та не чути його хамського хропіння. Тому й виспалась. Навіть і не знаю, чи приведе Кирка Ярослава, чи мені треба йти до них. До вечора розберемося.

Все обговорили вчора: на Петьку злюся за його політику невтручання. Хоч навіть у боротьбі з власною дочкою. Ех, життя… Я за нього горло готова перекусити, попри наслідки, а він…

І все ж розуміє, зараза обережна…

У нас обіцяють дощі й плюс 7-9. А мені хочеться в ліс, подихати прілим листям. Все-таки спогади дитинства найміцніші. Напевно, тому що в дитинстві мізки ще чисті, незамутнені зайвими враженнями, і від цього такі сприйнятливі та хваткі.