Розділ 1. Приземлення

«Сталевий ковчег» сотні разів долав відстань від Центрального кільця до Великої пустки. Екіпаж проходив стандартну процедуру — перевірка в’язнів перед посадкою, почергове пильнування їх дорогою, передача Наглядачам Великої пустки і повернення додому. Та для Лето це був особливий випадок.

Він вже років п’ять не їздив в такі експедиції, відколи пішов на підвищення, займався  лише паперовою роботою, тому зараз почувався по-юнацьки збудженим. Лето відрядили до Великої пустки для з’ясування деяких справ і він сам визвався поїхати зі «Сталевим ковчегом», де колись був капітаном, це створювало для чоловіка ностальгічний настрій.

В’язнів в екіпажі було шестеро — четверо чоловіків і двоє жінок. Вони сиділи в вузькому приміщенні один навпроти одного, прикуті до сидіть, з силопоглиначами на шиях. Силопоглиначі завжди перевірялися надуважно, від цього залежало, чи пробереться емпат до твого мозку або чи проломить силач тобі черепа. На цей раз був цікавий склад — два емпата, телепатка, силач, телекінетик і кісткотлумач — справжнє свято.

Лето подобалася його робота. З тих пір, як вибухнуло Мертве сонце і його енергія подарувала певним людям надможливості, Всесвіт перетворився на справжній хаос. Люди з надздібностями стали вважати себе за богів, які першою справою беруться до руйнування світу. І чомусь завжди ті сили опинялися в руках негідників, а якщо й і люди були колись порядними, то перспектива влади зробила їх тими, ким вони є — в’язнями, приреченими все життя прожити на Великій пустці.

Велика пустка розташовувалася в найвіддаленішому куточку галактики. Це була крихітна темна планета, енергія якої могла поглинати енергію Мертвого сонця, а отже відбирати надздібності. Більшість в’язнів засилали сюди, так було безпечно для решти галактики і гуманно по відношенню до обдарованих. Проте вкрай рідко траплялися випадки, коли їх засуджували на смерть. Одну з таких справ Лето тримав зараз в руках.

Чоловік ввійшов до приміщення, де тримали в’язнів. Їх охороняв молодик, який ще мабуть не навчився користуватися своїм аеррумом, тому той недбало звисав з його вуха.

— Поправ, — кивнув Лето, — бо як прилетимо, ти через свою неуважність можеш задихнутися.

— Як довго ви звикали до повітря Великої пустки? — спитав хлопець, вставляючи невеличкий мушле подібний прилад в вухо.

— Так, як і до решти планет, — відповів чоловік, — в цьому плані нічого нового.

— А це правда… — хлопець запнувся, ніби засоромився питати. — Правда, що в’язні, які довго там живуть, втрачають свою подобу і перетворюються на безмозгих потвор?

— Що? — Лето широко усміхнувся від дурнуватості запитання. — Де ти чув подібну дурню?

— Та хлопці розповідали, — молодий Наглядач похнюпився і Лето стало його жаль.

— Піди відпочинь, — сказав він, — я заміню тебе.

— Але ж ви…

— Хлопче, я стеріг в’язнів «Сталевого ковчега», коли ти ще пішки під стіл бігав. Дай мені згадати минулі роки!

Хлопець подякував і зник за дверима, Лето ж залишився сам на сам з шістьма в’язнями. Зазвичай вони ніколи не бувають говіркими, та в приміщенні стояла могильна тиша.

З правого боку сиділи силач, кісткотлумач і телекінетик. Силач, хоч мав поглинача, виглядав погрозливо — брила мускул і наповнені полум’ям люті очі. Здавалося, він будь якої митті міг роздерти кожного, хто був поруч. Кісткотлумач, молодий темноволосий чоловік, відсторонено тупився в стелю. Зі справи Лето знав, що в’язень не становить великої загрози, адже майже не освоїв своїх сил і не знав, як ними користуватися. Останнім був рудоволосий хлопчина, телекінетик, він весь час йорзав, мабуть боявся того, що чекало його попереду.

На протилежному боці розташувалися (точніше, їх там розташували) телепатка і два емпата. Телепатія — явище вкрай рідкісне серед обдарованих, впіймати її було подвійним бонусом. Щодо емпатів, то маніпулятори людськими емоціями вкрай небезпечні, але без фізичного контакту вони, як і телепати, не становлять жодної загрози.

Один з них — коротун середніх років, чиє зморшкувате обличчя межувало між обличчям дитини і старого, він весь час дурнувато посміхався. Інша — світловолоса худорлява дівчина зі смарагдовими очима. На вигляд звичайна, поводилася, як і всі, та Лето знав те, що її вирізняло серед інших — засудження до смерті.

— Це добре, що Велика пустка не перетворить нас на безмозгих потвор, — раптом сказав коротун-емпат, — я люблю свій мозок.

Рудий телекінетик захихотів, але решта проігнорували жарт. Лето згадав, що перші рази почувався вкрай некомфортно в компанії в’язнів, та зараз йому було навіть цікаво.

Здоровань вже довший час свердлив поглядом емпатку навпроти.

— Що? — спитала та, врешті помітивши його цікавість.

— Давно не бачив жінок, — відказав той, не кліпаючи.

— І? — від насмішкуватого тону дівчини Лето сам ледь не розсміявся, в очах здорованя блиснула невпевненість.

— А як щодо тебе? — кивнув він в бік коротко стриженої темноволосої телепатки. Та втомлено потяглася, та нічого не відповіла, здоровань невдоволено поморщився. «Здається, його звати Ехо, — пригадав Лето. — Ні, Ехо то кісткотлумач».

— Шановні пасажири, до прибуття на Велику пустку залишилася година, — пролунав монотонний жіночий голос з приймача, — будь ласка, залишайтеся на своїх місцях.