ЗАЛЕЖНІСТЬ.1

-  У вас чудовий лук, Ваша Величносте,- похвалив зброю лорд Енгель, який почувши новину про полювання, миттю встав з лінивого ліжка і направився до стадниці¹. Там їх вже чекали, вбрані в яскраву збрую і геральдично-барвисту попону², коні породи шайр³. Особливо зі всіх відзначалася забоїста⁴ кобилка, на якій майорів герб Великого Союзу імперств. На білому полотні була зображена велика крешана⁵ птиця зі сліпо-золотавим, мов жар, пір’ям, яка летіла на зустріч сонцю.

- Спасибі, друже. Якщо пам’ять мені не зраджує, то це ви мені його подарували.

- У вас прекрасна пам’ять,- зауважив Енгель Вісе.- Знаєте вислів: «Як сам себе не похвалиш, то ніхто того не зробить». Я  притримуюсь такої філософії.

- Істину кажете,- погодився імператор зі словами свого напарника, які не мався сприймати всерйоз.

     Лорд Енгель відносився до того типу людей, які вічно хотіли чимось улестити. Вони бачили порятунок і щастя тільки в надмірній принизливості своєї персони. Та такі особи найстрашніші. Від них ніколи не очікуєш підстави чи зради. Вони здаються надто простими, а насправді - готові пожертвувати гординею заради того, що дійсно бажають. До такого висновку не міг дійти жоден, кому доводилось хоча б раз говорити з Вісе, бо всі думали, що він звичайний цуцик, який вилизує ноги своєму господарю. Знали б вони, що справді творилося в голові того божевільного тирана.

- Батьку, нам не вистачає одного зброєносця,- сказав Аріон і заліз на білосніжного жеребця з червоною вуздечкою. Так він ще більше походив на «принца на білому коні».

- Це не біда, я візьму з собою конюха, аби ніс скриню з моїм винаходом,- запропонував Джеральд, почувши про проблему, до якої безпосередньо приклав руки.

      Блакитноокий хлопець з рудими віями і тюбетейкою, який до цього мовчки затягував один з ременів на голові коня, судорожно сіпнувся. Його до сих пір сильно боліло плече і це не пов’язано з бійкою, яку той вчинив Джеральду. Те, що сталося зранку не входило в його плани, але що він міг зробити, коли на його подругу напав, якийсь чужинець. Гірше стало, коли той дізнався ким насправді був кривдник. А він виявився синочком «правої руки» імператора лорда Енгеля. Дуже вдало. Тепер він попав у зону ризику з якої існує лише одна дорога. Якщо нічого не зробити, то все вийде з під контролю, адже єдина помилка, якої він припустився за весь час, могла привести до фатального кінця.

      Як тільки всі приготування закінчилися – мисливці вирушили на полювання, долаючи нетрі осіннього лісу. Ніколи не очікуй чогось доброго від того місця – перше правило, яке слід почути мрійникам, які судять книгу по обкладинці. Зовні ліс здавався просто казковим – світлим і сповненим щебету небачених птахів. Але варто зайти глибше і окрім чудових звірів, які там водилися, відкривалася інша сторона медалі: темна і непривітна. Чорним ліс назвали не просто так. Серцем він кишів чудовиськами і таємничими духами, які жадали людської плоті. Мало хто їх бачив, бо практично ніхто і не виживав після зустрічі з такою нечистю. А скільки сліз пролили батьки загублених дітей, які так і не повернулися з тих нетрів додому – немає сил, щоб зрахувати. Та не дивлячись на це, щороку сотні молодиків в гонитві за славою переступали поріг Чорного лісу, аби довести світу свою мужність і…безголовість. Бо тільки людина, яку не встигли обдарувати здоровим глуздом, наважиться жертвувати своїм життям заради примарливої миті відчуття величі. Таких, як виявилося – чимало.

      Попереду їхали Роберт Байронс, з яким голосно бесідував лорд Енгель, а позаду плентались принц Аріон і Джеральд. Вони говорили про війну, яка ще навіть не почалась, і про привід для її можливого виникнення.

- Що ви можете сказати, опираючись на те, що бій вже близько, але гідних причин, на жаль, для нього так і не з’явилося?- спитався Вісе у свого «господаря».

- Гадаю, що скоро він обов’язково нагряне. Немає нічого більш досконалого ніж невдача. З часом вона спіткає і Еріуса ІІІ. Тоді Аквіла зі своїми водяними забавами потане в безодні, яку вириє собі сама.

- Чому ви називаєте невдачу досконалою, як не мене це якраз повна її протилежність?- втрутився Аріон, який почувши розмову старших вибився вперед.

- Сину, от як ти бачиш ідеальне?

- Ну,- той замислився,- це щось бездоганне, що виключає помилки і халатність. Те, що перечить лінивості і бездарності. Гадаю честь та гідність підходять під бачення цього поняття.

- Це ти зараз описав її світлу сторону, але ніколи не забувай і про темну. Все в цьому житті тримається на протилежностях. Я знаю тільки дві досконалості в нашому світі – людина, як організм і те, що їй не підвладно. Випадковість це напевно одне з небагатьох чим людство не навчилось керувати. А вдача чи невдача – це просто світла і темна частинки, які в сукупності складають цю ж випадковість.

-Я з вами не погоджуюсь,- спокійно заперечив Джеральд.- Як на мене вдача це результат вчасно зробленого правильного вибору, а всі ці непередбачувані обставини просто вигадки, аби відвернути увагу наївних роззяв. Поки сам не станеш володарем свого життя, не встигнеш обернутись, як тебе почнуть смикати за невидимі нитки. Хто? Результати твоєї байдужості і бажання скинути багаж відповідальності на так звану долю. Я за те, аби кожен ніс за своїми вчинками причину і якщо того потребується - покарання. Не можна бездумно опиратися на те, чого в принципі не існує, а якщо справді є, то дотримується солідарного нейтралітету,- відповів Джеральд, але побачивши кислі лиця від того, що він заперечив словам імператора вирішив додати,- проте всі ми різні, у кожного свої погляди, а той хто не сприймає альтернативи повний козел.

- Тобі варто постаратись ним не бути,- зауважив Вісе, від чого Аріон почав сміятися собі під ніс, а згодом вже їхав майже на одному коні з Джеральдом і мекав тому під вухо.

        Раніше він би змовчав, не став перечити. Колись був готовий на все, аби його рішення подобалось кожному, а якщо це не виходило - відчував власне знецінення. Бажання похвали і звеличення затуманило йому голову. Він втратив себе, ховаючись за думкою інших людей. Юний лорд виконував кожне доручення батька без найменшої похибки, та все одно продовжував чекати осуду. А в один день все змінилося. Він на власні очі побачив до чого може привести надмірне бажання похвали і те що вона породжує - заздрість. Це стосувалося всієї сім’ї, наче ген, ця зараза передавалася від батька до сина. Вона спотворювала душі і змушувала закривати очі на всі проблеми, які виникали в родині. ЇЇ надмірність змусила породити  таємницю того, чому зі всіх братів Джеральд єдиний до сих пір дихає. Це був скелет, який ховали в чорній шафі на горищі сім’ї Енгель. Це була рана, яка з роками не переставала кровоточити.