Глава 3

Я досить добре запам'ятала дорогу до de Muertos, тому йшла туди без всіляких підказок. І хоч на вулиці й світило сонце, та якась незрозуміла паніка підіймалася в мені. Ні, це все лише через хвилювання. Я ж завжди любила всякі жахастики, а там все починалося саме з того моменту, коли героїня приймає рішення повернутися. І чесно, я ніколи їх не розуміла. Однак зараз саму йду туди, де на мене чекає небезпека. Раптом це все дасть мені саме те, що я так бажаю? В будь-якому випадку я не дізнаюся, поки не спробую. Тому і роблю це. Тим паче в кишені лежав ніж, що давав мені впевненості. Що б мене там не очікувало, та я буду готова до всього.                                               

Церква зустріла мене неабиякою тишею та холодом. І це дивно, адже зараз будній день. Невже всі вирішили подовше поспати після El Día de Muertos? А може тут справді завжди так. Ще й будівлю побудована з таких матеріалів, що тут завжди холодно. Можна було б списати на те, що зараз листопад, але ж ми в Мексиці, тут завжди тепло. Не турбуючись про свої джинси, я сіла прямо на підлогу, не зводячи погляд з вівтаря. В ньому не було нічого особливого, однак щось притягувало погляд. А ще це відчуття містичності. Може я просто неправильно провела ритуал, і тому не спрацювало? Варто спробувати ще через рік? Ні, я сумніваюся, адже тут точно щось інше. Ну не нападе на мене з нізвідки якийсь монстр. Це не фільм жахів, а реальне життя. Зараз на вулиці день. І я навіть не помітила, як закрила очі, прислуховуючись до всього, що відбувається на вулиці. Але поступово шум почав стихати, а в церкві стало темніше. Невже я тут так довго засиділася? В цьому місці час тече інакше. І тільки я приготувалася йти, як десь з іншого кутка почула кроки. Там було абсолютно темно, і всі мої інстинкти говорили про те, що там небезпека. Моя рука автоматично потягнулася до ножа, готуючись оборонятися. Але до мене вийшов звичайний хлопець. Він мав коротке світле волосся та блакитні очі. Не місцевий, скоріш за все. Певно як і я чогось тут шукає. А ще цей його ідеально випрасуваний костюм.                                                                                              

- Я не хотів вас налякати. - посміхнувся хлопець ідеально білими зубами. - В нас не часто бувають гості.                                                                                                                                             

- У вас? - не зрозуміла я. - Тобто ви тут живете?                                                                                    

- Неподалік. Оселився кілька років тому. Буквально закохався у Мексику та прийняв рішення провести тут вічність. - він якось дивно продовжував мені посміхатися. Який я не ввічливий, моє ім'я Мієдо.       

- Каміла. - відповіла я.                                                                                                                

Спочатку я трішки розслабилася, проте ніж не випускала з рук. Я продовжувала тремтіти, адже це чоловік здався мені досить дивним. Тим паче навіть мого рівня іспанської вистачило, аби зрозуміти, що його ім'я можна перекласти як страх. До того ж чому він так довго стояв там у темряві, спостерігаючи за мною. Це вже точно починає здаватися мені якимось фільмом жахів. Краще піти звідси, поки я ще маю таку можливість. Я зробила крок назад, але Мієдо слідкував за мною навіть не кліпаючи. Ця посмішка почала справді мене лякати, адже це була не справжній прояв. Ще один крок назад, і він перевів погляд на мої ноги.                                                                                              

- Кудись зібралися, Каміло? - посмішка повільно почала сходити з його лиця. - Татові це не сподобається, адже він так чекає на свою донечку.                                                           

От тепер я остаточно впевнилася, що це не людина. Тому розвернувшись, я швидко побігла до дверей. Але мене ніби щось не пускало. Якийсь бар'єр. Напевно це просто якийсь сон, а я заснула, сидячи перед вівтарем. Позаду почувся якийсь шум та шипіння. Мені справді було страшно обертатися, але я маю це зробити. І те, що я побачила, назавжди закарбується в моїй пам'яті. Від симпатичного хлопця майже нічого не залишилося. Тепер воно мало близько двох з половиною метрів зросту, руки стали майже до самих колін і закінчувалися гострими пазурами. Воно набуло якогось зеленуватого кольору. Очей же майже не було видно через величезний рот з іклами, який перекривав майже все обличчя. Хотілося закричати від страху, але я себе стримувала, лише сильніше перехопивши ніж.                 

- Каміло, тобі не варто було сюди приходити. De Muertos ніколи не пробачає страшні гріхи. А ми обидва знаємо твій секрет. - прошипіло воно. - Ти не вийдеш звідси. Я змушу тебе розплачуватися за свої гріхи вічними стражданнями.                                                                                                                      

Це дивно, але я чекала доки воно наблизиться до мене. І коли залишався лише один крок, я різко дістала ніж та завдала йому удару. Монстр заревів так, що стіни церкви затряслися. Я ж маю терміново тікати. Але не встигла я зробити й кроку, як воно повалило мене, усівшись зверху. Кров крапала прямо на мене, але істоті було байдуже. Воно голосно зареготало так, що мені стало моторошно.           

- Тобі не втекти від себе Каміло, ти ж такий самий монстр як і я. - я не хотіла навіть слухати цього. - Тільки я не приховуюся. Ти назавжди залишишся тут, адже тобі не перемогти мене.                  

- Це ми ще побачимо. - посміхнулася я.                                                                                              

Я різко витягнула руку та встромила ніж прямо в горлянку істоти, чи що воно так в нього. Він відразу ж почав лапами намагатися зупинитися кровотечу. Пам'ятаю як часто казали у фільмах, якщо в цього є кров, значить його можна знищити. А зараз я йому допомогла, позбавила від цього існування. В той же момент мене вже нічого не стримувало, і я кинулася до дверей. Байдуже на те, що я так і не поговорила з батьком. Зараз для мене було головним вибратися. А потім вже буду думати над усім іншим. Без всіляких перешкод я відкрила двері, і сонячне проміння буквально осліпило мене. Я врятувалася, і тепер можу спокійно видихнути...