Еля. Моє диво

Розділ 13. Еля

Еля

Наступного дня нам так і не вдалося нічого з’ясувати… Заходила та сама медсестра, вводила потрібні препарати. Все за призначенням. Наступні три дні також не дали позитивних результатів, хоча всі маніпуляції вже проводила Ксеня.

- Еля, до тебе можна? – Невпевнено питає Макс.

- Проходь. Чи є якісь новини по нашій справі? А то за кілька днів від нас вимагатимуть результатів вже ОБИДВА брата, - втомлено видихаю.

- Так, - промимрив, ніби винуватив себе в чомусь. - Точніше вони вже були.

- Це як? – Дивуюсь різкому повороту подій.

Він сів, спершись на стіл. Ховаючи від мене погляд, продовжив:

- Я переглянув денні відео, коли хворого активно відвідували, вводили препарати… - Робить глибокий подих, починаючи крутитися на стільці, дивиться на свої долоні. - А те, що було вночі, я не дивився.

- Ти серйозно?! - Чи не вигукую. У цей момент, мабуть, у мене очі на лоба лізли. - Якщо я прошу перевірити все, це означає ВСЕ, - навмисно виділяю останнє слово.

- Згоден, недогледів! - Видає раптово, ображено підвищуючи на мене голос.

- Ти розумієш, що у цій сфері не можна «недогледіти», це може коштувати життя людині. Ти можеш собі уявити ситуацію, щоб після операції лікар вийшов і сказав: Вибачте, я недогледів, і він помер? Я, наприклад, не можу, - карбую кожне слово. Дружба дружбою, але робота до того ж у медицині... вимагає належної уваги. - Я тебе слухаю.

- Вночі в палату заходила або медсестра, або Анжела... - піднімає очі. - Вибач, винен, - каже максимально спокійно.

– Проїхали. Але надалі...

- Я тебе зрозумів ... - Серйозно сказав, я кивнула. - Через те, що вони не знали про включені камери у палаті, самі себе видали. Препарат кололи о першій ночі, - тре долоні, встаючи. - Загалом, це все. Тепер у нас є записи, я уважно переглянув камерами і знайшов ампулу, ми знаємо, що йому кололи. З Анжелою Вікторівною я вже все вирішив. Ми записали її зізнання на відео та відсторонили від праці. Поліцію не долучав, думаю зайвий галас нам зараз не до чого… Ксеня переглянула призначені ліки і продовжує сама їх вводити. Залишається тільки чекати, щоб наш пацієнт прийшов до тями.

- Добре, - втомлено видихаю, заплющуючи очі. Відкидаюсь на спинку крісла. - Дякую…

***

Нервово заглядаю до чергової палати, шукаючи Ксеню по всій хірургії. Трубку вона не бере. На операцію не з'явилася. Ніхто її не бачив останні шість годин. Вже дзвонила бабусі з Дімою, просила подивитися, можливо, вона повернулася додому… Але ні… Як крізь землю провалилася. Хвилююся. Долоні спітніли. А у голові одна думка «Хоч би з нею все було добре…».

Мені здається, я вже встигла обдзвонити всіх знайомих та друзів. Все безрезультатно ... Може, вона вирішила прогулятися? Але вона обіцяла зайти до мене по обіді, перед плановою операцією. Вона б подзвонила… Ще, як на зло, камери у її відділенні дали збій! Дідько! За ці півгодини вона і зникла.

Злюся сама на себе. Бо відчуваю, щось трапилося! Я все розумію, але не прийти на операцію… вона потім сама себе за це буде гризти. За весь час, що вона тут працює, ще жодного разу не пропускала операції, навіть коли погано почувалася… З температурою могла на роботу прийти, я потім особисто її стусанами додому заганяла, щоб лікувалася.

Все оглянула у хірургії. Залишилися vip – палати.

Підходжу до останньої палати, де лежить наш вогнестріл. До речі, сьогодні вранці він прийшов до тями. Подруга одразу його оглянула, я також при цьому була присутня. Він ще дуже слабкий і встати поки що не може, але з огляду на його вік, це нормально… З Олександром Дмитровичем я поки що жодного разу не стикалася, але це, напевно, на краще… одного брата вистачає з головою. У Ксені і так із цим Олексієм, що не день, то суцільний стрес. Але зараз, мабуть, легше, бо той, через кого і був весь цей сир-бор, нарешті прийшов до тями.

Беруся за ручку, спітнілими долоньками, наче хапаюся за останню рятувальну соломинку. Сама не знаю, на що сподіваюся… Повільно провертаю, відчиняючи двері, подумки відтягуючи момент.

- Доброго дня, - намагаюсь спокійніше видихнути повітря з легень.

У палаті Олексій зі своїм батьком Дмитром Петровичем. Обидва переводять на мене погляд.

- Доброго, Еліно Володимирівно, - добродушно каже Дмитро Петрович. Олексій просто киває.

- Хотіла запитати, ви Ксю… точніше Ксенію Олегівну, - мій голос починає зрадницьки тремтіти, пекучий крижаний ком, підкочується до горла, - коли сьогодні бачили востаннє?

- Вранці, коли вона оглядала мене.

- А що? Все-таки десь косякнула? - Випльовує Олексій з моторошною зневагою і навіть якоюсь образою. Але затинається, побачивши погляд батька.

А мене вже пробрало, всередині порвалася остання струна, яка стримувала мої нерви.

- «Косяки» Ксенії Олегівни – не Ваша турбота, - починаю суворо карбувати під здивований погляд Олексія. - Як Ви можете так казати? Вона зробила все, щоб Ваш батько прийшов до тями. Останнім часом особисто вводила всі ліки, навіть якщо вона мала вихідний, приїжджала заради цього сюди. Невже вона не заслуговує на елементарну повагу? – Переводжу погляд на його батька. - Вибачте, не хотіла, щоб ця сцена сталася. Але я щиро вважаю, що вона не заслуговує на таке ставлення, - звертаюся з повагою до літньої людини.

У кишені халата лунає сигнал телефону. На екрані висвічується: "начальник служби охорони". Нервово ковтаю, відповідаючи.

- Знайшли?

– Усі поверхи прошелестіли. Камери переглянули. Будівлю вона не покидала, - на лобі проступає холодний піт, починаю дихати через один раз.

- Поясніть мені тоді, де вона, якщо будівлю вона не покидала, а ви прошелестіли кожен куточок і переглянули всі камери? - Мимоволі підвищую голос.

І тут мене ніби пробиває... Я вже не слухаю виправдань людини і, як мені здається, здогадалася, де вона може бути. Впевнена, охорона туди не зазирала… Я відключаюсь, хочу вийти з палати, але чоловічий голос мене зупиняє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше