Есе до кави
Навіяло...
Вона була експресивною і неординарною особою. Хтось любив її, хтось заздрив і відверто ненавидів. Її душа, мов струна скрипки - до болю мелодійно-вразлива. Вона мережила квапливими кроками крізь життя. Раділа досягненням, журилась невдачам. Молилась нишком Богу, дякувала людям і чомусь забувала про Нього.
Він завжди був поруч. Бездоганно виконував свої обов'язки не отримуючи жодної платні. Не скаржився. Все звітував й чекав. Він намагався із нею поговорити, але вона його зовсім не чула. Весь час заклопотана справами й думками. Щоранку бажав їй вдалого дня, а на ніч - солодких снів.
Він відвертав від неї всі біди і незгоди. Така робота... Хотів був залишити її та весь час повертався. Повертався, як вірний пес, бо любив свою гонорливу. Любив її до кінчиків своїх крил... Він міг навчити її літати, та якби ж вона його про це попросила.
Засніженого темного зимового вечору вона сиділа на кухні, виглядала у вікно і насолоджувалася духм’яним м’ятним чаєм. Її погляд привернула біла пір’їна, що повільно спускалась на підлогу. Вона зрозуміла цей нехитрий знак. В горнятко залетіла скорботна сльоза. Він обійняв її так трепітно і ніжно. "Не плач, я поруч, не пішов, не зміг..."
"Пробач, мене, мій милий янголе. Пробач за все. Побудь зі мною, не лишай мене..."
#2046 в Молодіжна проза
#2821 в Сучасна проза
Відредаговано: 13.07.2023
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
