Осінь

Зажурлива осінь пленталася розбитою дорогою, занурившись у кудлатий теплий кожушок. Над головою нависло похмуре небо, яке невпинно клекотіло огидною піснею вόрона. Ноги помалу грузли в закоцюбле болото. Перед очима завмерлим кадром фільму жахів застигли безкраї простори осиротілого поля.

Сьогодні дозволить собі пожуритися, а завтра – начепить дбайливу посмішку і перегорне чергову сторінку книги життя.

Думки зміями роїлися в голові, заплямовуючи пам'ять отрутою, худорляві ноги вели свою невпинну війну з моквою.

Вона весь вік самотня. Надто вразлива, надто імпульсивна, відчужена. Хіба таких люблять? Вона – панянка на цінителя, а такого і з вогнем зараз не знайдеш...

Осінь давно поховала своє серце у глибоких водах Дніпра, без нього жилося легше. Він без дозволу дістав його з глибин, повернувши на місце. З того часу все пішло шкереберть.

Коханий Майстер, мандрівник часу...

Він оспівував її у піснях, малював з неї портрети, присвячував вірші. Він оживив її, закохав у себе і безслідно зник.

Осінь зупинилася, підібрала брудний поділ спідниці і заплакала. Дніпро навідріз відмовлявся пильнувати її єство удруге, а жити із ним їй зовсім не хотілося.

Коханий Майстер, бісів син...

Вона оголилася перед ним до кісток, вручила йому всю себе в подарунок. Він приручив її  і як у воду канув.

Час затягне рани, і вона обов'язково перегляне свою історію тверезим поглядом, заповнить всі пробіли, змінить знаки питання на крапки. Можливо, він з'явиться і все їй пояснить, а поки вона мусить триматися гідно, щоб геть не розкиснути. Не варто заливати слізьми й без того зволожену землю, не варто виплакувати на неї свою печаль…