Розділ 4

   Від захвату хлопцеві перехопило подих. Він, сам того не усвідомлюючи, крутив зараз шиєю в усі боки, намагаючись якомога швидше охопити зором все навколо. Ніби у нього ось-ось могли це забрати.

   Максим опинився в одній з наймасштабніших науково-дослідних лабораторій Європи, а може, й всього світу. Саме тут найкращі науковці регіону намагалися ще краще зрозуміти Ешлі, допомігши там самим їй на шляху абсолютної досконалості. Двері ліфта відчинилися точно посеред величезної кімнати. Мабуть, вона простягалася по всьому периметру будівлі наукового центру. Десятки, ні, сотні найдосконаліших та найновіших приладів були розкидані, наче рукою художника, по полотні храму знань. В повітрі літали голограми, частини програмних кодів, над кожним з яких працювали найсвітліші розуми країни. І Максим стане одним із них. Він відчував себе причетним до чогось великого. Немов його ось-ось посвятять в лицарі круглого столу.

 - Агов! Ти що там, заснув? – раптом пролунав суворий голос.

   Максим одразу зрозумів, що слова адресовані саме йому. Було в цьому голосі щось таке владне й надзвичайно проникливе, що, мабуть, жоден не хтів би посперечатися з його власником. Хлопець миттю озирнувся. Перед ним стояв чоловік, похилого віку, невисокого зросту, одягнений в домашні брюки та светр. Посивілі пасма волосся були неохайно розкинуті в різні боки. Та в погляді, що виринав з-за скелець круглих окуляр, було те ж, що й в голосі: якась ментальна сила, влада. «Що це за божевільний професор з старого кіно», - промайнуло у хлопця в голові. Та він одразу зібрався й відповів:

 - Вибачте, я новачок. Мене сюди направила Ешлі, можете перевірити…

 - Ха! Зрозуміло. Швидко: що означає назва Ешлі? Чому саме ці літери? – блискавично випалив чоловік.

   Максим розгубився. Що за дивні питання?

 - Ем…вибачте, мені потрібно знайти свого наукового керівника, я не маю часу на…

 - Вітаю, ти його знайшов, - знову перебив дивак. – А тепер допоможи йому не викинути тебе звідси геть у перший ж робочий день! І дай вже відповідь на кляте запитання!

 - Artificial, shared, learning intelligence. Скорочено A.Sh.L.I. З англійської переводиться як штучний, спільний, навчаючий інтелект. В Україні, як і в більшості інших держав, так і залишили скорочену назву «Ешлі» для комунікацій з нею і позначення її загалом, - миттєво, як на духу, випалив Максим.

   Вчений-дивак всміхнувся. За короткий час перебування в цій будівлі Максима уже почали жахати подібні усмішки. Спочатку пані в чорному, тепер цей дідуган. І в обох випадках Ешлі мовчала. «Невже це ще одна перевірка», - знітився Максим.

 - Що ж, чудово. Ти не повіриш, скільки унікальних кхм…ідіотів приходять сюди стажуватися за рекомендацією Ешлі.

   Максим зауважив, що вчений в певний момент кашлянув, ніби пом’якшуючи наступне слово, але однаково вилаявся. «Куди дивиться Ешлі? Це ж не допустимо! Та й що це за зовнішній вигляд? Де, зрештою, білий халат чи спецівка?». В голові зараз роїлися десятки запитань. Озирнувшись, й уважніше приглянувшись, хлопець зауважив, що тут майже всі одягнуті в домашнє. Дехто навіть в спортивний костюм! Кожен займався чимось своїм. Один з так званих науковців просто зараз грався у мережеву гру! «Це і є цвіт української науки? Та вони не гідні знаходитись в цьому місці!» - подумки закипав парубок. Та вголос мовчав. Що б там не було, а йому точно не хотілося конфліктувати з цим божевільним напроти, котрий зараз, схоже, оцінював його по повній. І біс його знає, котра там в нього система, й чи не провалив її Максим з тріском, ще й навіть не показавши, на що здатен.

 - Гаразд, хлопче, йди за мною, - зрештою мовив старий.

   Максим одразу ж послухався. Вони пройшли вздовж усієї зали, зупинившись біля невеличкого письмового столу в одному з її дальніх кутів.

 - Вітаю, це твоє робоче місце. Думаю, не слід казати, що цей стіл – не лише стіл. І, впевнений, ти сам з усім розберешся? Чи ні? – в’їдливим тоном вимовив вчений.

 - Так, звісно. Тільки дайте завдання.

 - Хех, а воно уже завантажене. Залишилось розібратися, знайти, виконати, й відправити мені на перевірку. Взагалі, живе спілкування у цій будівлі зведемо до мінімуму! Я надсилаю завдання, ти їх виконуєш і відправляєш назад. Якщо щось не зрозумієш, спробуй зрозуміти ще раз. Якщо вже геть біда, спробуй розпитати колег. І лише тоді, як і вони сядуть в багно, опиши все мені, звісно, в письмовій формі. Тут, сподіваюся, розібрались?

   Максим відчув себе розтоптаним. Всі надії на велику роботу, участь у вдосконаленні світу та спілкування з видатними науковцями руйнував ось цей божевільний професор. «Був би на ньому білий халат та лисина, вилитий Доктор Зло зі старого кіно. Ну геть, один в один, погляд точно підходить».

 - На чиє ім’я надсилати вирішені завдання? – лиш промовив парубок, взявши себе в руки.

   Дідуган знову всміхнувся. А потім промовив:

 - Дуже добре. Мінімум тексту, як я й попросив. Можливо, спрацюємось. Професор Марк Візненський.

   Раптом, несподівано для самого Максима, дідуган простягнув йому руку.

 - Максим Калинюк, - відповів хлопець, потискаючи її.

   Після цього професор, не мовивши ні слова, розвернувся й попрямував геть, у відомому лише йому напрямку.