Розділ 9

   Таксі зупинилося біля величезної надсучасної будівлі Східноєвропейського наукового центру. Максим вийшов, й уже на автоматі рушив до входу. Була середа – самий розпал робочого тижня. Хлопець, за звичкою, усміхнувся охоронцеві, а той – йому у відповідь. Все йшло як зазвичай. Як й в попередні сім робочих днів, котрі він успішно пережив, вийшовши в результаті переможцем з набутими новими знаннями та досвідом.

   Максим вже остаточно освоївся в центрі. І тепер відчував себе кваліфікованим науковцем, справжнім професіоналом своєї справи. Йому навіть вдалося затоваришувати, якщо це можна так назвати, з одним із колег. Хлопець, трішки старший за нього, у цей понеділок підійшов з проханням подивитись на його коди. Сказав, що сумнівається у правильності своїх обчислень, а показувати такі результати Візненському не хоче. На логічне запитання, чому той звернувся саме до Максима, той відповів: «Я тут працюю уже більше року, і ти єдиний новачок, котрого професор протягом першого робочого тижня публічно не відчитав. Тож, мабуть, ти в цьому й справді шариш». Такі слова прийшлися парубку до душі, добряче потішивши внутрішнє его. Тож він й допоміг, і з того часу між колегами зародилися певні дружні стосунки. Принаймні, вони встигали перекинутись кількома словами зранку, чи в обід у їдальні.

   Від Антона, а саме так звали його нового друга, Максим дізнався більше про інші завдання, над якими працюють вчені на поверсі «50». Основу роботи складала боротьба з терористами та їх технологіями. А вони ж у них різні. Тож те, що першого ж дня хлопець сприйняв як мережеву гру, насправді було перевіркою на наявність замаскованих сигналів, котрі повинні були діяти на підсвідомість гравців, роблячи їх агресивними чи, навпаки, спустошеними. Така собі прихована реклама, орієнтована на психіку нестабільних підлітків. Мабуть, так терористи хотіли поширити паніку та незадоволення Ешлі серед цивільного населення.

 - Привіт, вундеркінде, - пролунав голос Антона, щойно Максим підійшов до свого робочого місця.

 - Привіт. Я уже знаю цей вигляд. Тобі щось від мене потрібно, - усміхнувся хлопець.

 - Ну, чому ж ти так зразу? Може, я просто так, привітатися.

 - То я помилився?

 - Хах, от же ж, розумний, та ще й проникливий який. Знову завдання з клятими кодами. Я більш ніж упевнений, що там нічого такого, та все ж…Ну, ти ж сам бачив нашого доктора Зло. Краще перестрахуватись…

 - Гаразд, кидай свої коди, погляну. Та тільки після того, як закінчу зі своїми.

 - Клас, дякую! З мене пиво.

 - Я не вживаю алкоголь.

 - Ем…ну, тоді квас. Чи лимонад. Коротше, що скажеш – те з мене. Тим паче, нам уже давно слід посидіти десь поза роботою, потеревенити. Ну, ти розумієш, як друзяки, еге ж?

 - Поговоримо про це потім, - привітно відмахнувся від нього Максим. – А зараз час до роботи, інакше я нічого не встигну, еге ж?

 - Оу, звісно, друже. Вперед до великих звершень!

   Антон, задоволений, поспіхом попрямував за своє робоче місце. «Він вже відкрито пробує маніпулювати мною, - подумав Максим. – Треба поводити себе обережніше, ато так роками перевірятиму усе за, хм…новим другом». Не те щоб хлопцеві так не хотілося робити за двох. Навпаки, все, що зв’язано з Ешлі та її кодами його тішило, й навіть надихало. Просто не хочеться бути тим, кого брудно використовують у власних цілях. Хоч Антон й склав враження нормального, в міру розумного хлопця, та Максим рідко взагалі підпускав когось близько до себе. І йому зараз цілком вистачало Лілі. Два нових знайомства за такий короткий час – трішки занадто.

   Та він швидко відкинув ці думки. Його чекала робота, нові дослідження та обчислення. Увійшов у систему під свої іменем. Відкрив нове завдання. Зрештою, нічого нового: «Розпізнати частину коду, класифікувати, знайти уражені фрагменти, якщо такі наявні». Те ж звичне доручення. Кілька секунд, і над столом вималювалася голограму. Ешлі знову постала перед ним у всій красі. Елегантні алгоритми, довершена система. Живий організм, що все ще ріс та розвивався.

 - Ну що, розпочнемо? – вимовив хлопець.

 - Звісно. Я допомагатиму, як й завжди, та результат залежить тільки від тебе, - відповіла підбадьорливо Ешлі.

   Й обоє занурились в обчислення. Максим любив проводити час в роботі. Там, куди він пірнав кожного дня, й плавав годинами, не помічаючи нічого навколо. В ті миті все ніби завмирало, і хлопець існував окремо від решти планети Земля. Так сталося й цього разу. Тож, закінчивши, й підвівши остаточні висновки, Максим одразу ж звірився з годинником. «13:17». А враження, наче пройшло всього кілька хвилин.

 - І ще раз, привіт, - раптом пролунав веселий голос Антона з-за спини. – Не хотів відволікати, та бачу, що ти вже закінчив. Саме час до їдальні, еге ж?

 - Так, ходімо.

   І вони рушили в напрямку ліфта. І хоч Максим зараз би з більшим задоволенням подивився на коди товариша, котрі той надіслав одразу після ранкової розмови, мусив визнати всю важливість режиму в харчуванні. Війна війною, а обід – за розкладом. Тож особливо й не пручався, змирившись з тим, що найближчі пів години проведе, вислуховуючи історії нового друга. А той був ще тим базікою!

   Так хлопці опустилися на поверх «10», що являв собою їдальню. Одразу ж вмостились за дальній столик біля вікна. Кожен вибрав стандартний ланч, щоб не переїдати, та відчувати ситість в шлунку. І вже через кілька хвилин офіціант приніс їхнє замовлення. Все за рахунок центру, звісно ж. Адже вони займаються чи не найважливішою справою в сучасному світі. Не дивно, що це відкривало купу різних бонусів. Та й взагалі, протягом свого життя Максиму рідко приходилось рахувати гроші, чи про них задумуватись. Ешлі в цьому плані дбала про нього з дитинства, регулярно оформляючи різного роду стипендії та гранти.