Розділ 11

   Першим, що відчув Максим, прийшовши до тями була приглушена біль у скронях та сильна дезорієнтація в просторі. Хлопець не розумів, де він і взагалі, що трапилось. Реальність навколо наче пливла у химерному хмільному танку. Через кілька секунд він почув тихі віддалені голоси. Ще згодом парубок зрозумів, що розмовляють вони не так вже й далеко, а навіть навпаки – десь в метрі-двох біля нього.

   Спробував зрозуміти, де саме він знаходиться, й що відбувається. Події цього дня плуталися в пам’яті. Згадалася лабораторія і ті злощасні коди, через які хлопця відправили у вимушену відпустку. «Що ж було далі? Далі…Таксі, точно. Таксі. Розмова з Ешлі і…», - пробував швиденько пригадати Максим, та в голові відбувався справжній сумбур.

   Та чим більше часу минало, картинка починала набувати загального виду. Він розумів, що лежить на м’якому дивані. Пригадав навіть, що його викрали. Спробував розплющити очі. Зір працював дуже погано, та все ж парубок розгледів кілька розмитих силуетів попереду. З усіх сил намагався прислухатися до їхньої розмови, й одночасно не видати, що прийшов до тями. Навіть в такій ситуації Максим хотів діяти максимально логічно й розважливо. Та що довше доводилося отак лежати, то сильніше верх брали емоції. Прийшов той самий тваринний, первісний страх. Той, з яким хлопець зіштовхнувся на співбесіді. І може, саме тому, що він уже знав його зловісне обличчя, Максим зараз й не втнув якої дурниці типу зірватись з криками у невідомому напрямку.

 - Ой, щось я починаю сумніватися у необхідності його викрадення, - прозвучав, зрештою, м’який жіночий голос.

 - Та все ж гаразд. Я спрацював без заминок, чітко й швидко, - відповів чоловік.

 - Зрештою, у нас не було іншого виходу. Цей пацан з першого погляду розпізнав Тері. Я ледве встиг замінити голограми. Тож він небезпечний, та й нам пригодиться. Можливо, тільки його нам й не вистачало.

   Серце у Максимових грудях шалено закалатало. Цього разу він сподівався з усіх сил, що препарати, якими його накачали, ще добряче діють на його слухові рецептори. Адже він точно знав власника цього голосу. Того, владного і суворого, твердого голосу професора Марка Візненського. «Та ні, не може цього бути! Він же ж працює в самому серці володінь Ешлі. Як таке взагалі допустимо? Вона ж повинна за ним стежити кожного дня!» Та раптом хлопця мов обірвало. В голові виникла інша, кардинально відмінна думка. «А що, коли це чергова перевірка? Що, як співробітників центру оцінюють в кілька етапів? Так, може, воно й жорстко, та й загроза тероризму – не іграшка. Точно, так все стає на свої місця. Й присутність професора набуває змісту».

   Максим так пройнявся цією думкою, що раптово вона стала для нього єдиною можливою. В якийсь момент страх та переживання відступили, залишивши місце для гордості за себе та власну кмітливість. Він розкусив їх, і зараз підтвердиться, що хлопець чудово пройшов перевірку. Цього разу на «відмінно». Спробував підвестися й сісти. М’язи все ще не повністю слухались, та з третьої спроби йому це вдалося.

 - О, дивіться, він прокинувся, - озвався власник другого голосу, котрий, імовірно, його і викрав.

 - Так, я в нормі, не переживайте, - максимально невимушено вимовив Максим. – Хоча ось це вже занадто. Можна було обійтися без накачування мене такими тяжкими препаратами.

 - Схоже, він ще марить, - сказала власниця жіночого голоску. – Може, й дійсно перестаралися? Він же вроді як живим і здоровим потрібен.

   «Еге, добре грають свої ролі. До кінця! Та нічого, не на того напали!» В очах все ще пливло. Та вже обриси стали чіткішими. А ще через кілька секунд Максим зміг розгледіти присутніх. Хлопець знаходився всередині невеличкої кімнати, де єдиним предметом меблів був, власне, невеличкий диван, на якому він зараз й сидів, обпершись спиною об стіну, покриту старими потьмянілими бежевими шпалерами. Приміщення розділяла на дві частини така ж застаріла китайська ширма, із зображеними на ній квітами лотосу. Максим не міг знати, що знаходиться по інший її бік, та в голові вже виникла здогадка про науковців та психологів, котрі ретельно зараз стежать за його реакцією.

   Перед ним виникли троє: професор Марк Візненський, кремезний, добре складений світловолосий парубок, та доволі симпатична дівчина, з небесного кольору очима та довгим чорним, немов смола, волоссям.

 - Гаразд, Ешлі, я зрозумів, що тут відбувається. Давайте вже покінчимо з цими випробуваннями! Годі уже, у мене й так страшенно болить голова, - вигукнув Максим.

   Після короткої паузи кімнату наповнив регіт. Сміялися двоє підлітків, приблизно його віку. Професор ж дивився на нього максимально серйозним проникливим поглядом. Раптом Максим зрозумів, що відчуває ще й гостру біль позаду, в шиї. Доторкнувся пальцями. Намацав пластир. «Що за чортівня? Мені що, робили якусь операцію?»

 - Тихо, заспокойтесь, - прозвучав новий чоловічий голос з-за ширми. – Хлопець розгублений, й це нормально. Будьмо до нього поблажливішими.

   Максим годен був битися об заклад, що чув раніше цей голос. Та поки він перебирав у голові усі можливі варіанти, з-за ширми з’явився стрункий, статний, «з голочки» мер Луцька Сергій Минак.

 - Впевнений, у тебе зараз багато запитань, - продовжив той. – Знаю, ти хапаєшся за надію, що це чергова перевірка Ешлі. Та й одночасно, ти вже повинен починати усвідомлювати, що відбулося насправді. Не буду ж ходити кругом, й скажу правду, як вона є. Ми ті, кого ти звик називати терористами. Відповідаючи на наступне ймовірне запитання, так, ми знайшли спосіб жити прямо під носом у Ешлі. І так, в майбутньому ти нам дуже допоможеш. Допоможеш всьому людству!