Такт 5. Не по нотах

Ользі Степанівні,  Анфія сказала, що  весь вечір буде на додатковій репетиції в училищі до конкурсу не так багато часу залишилось. Похапцем зібралась, навіть не підфарбувалась. Хоч косметики в Анфії було не багато, але навіть губи не освіжила. Евеліна по телефону повідомила, що там все дадуть і зроблять, щоб на рахунок цього не заморочувалась. І словом обмовилась, що сьогодні там буде якесь свято, світська вечірка. Потім жінка прочитала десятихвилинну лекцію, як на цих заходах повинна поводити себе ескортниця. Ну і звичайно виконувати «особливі побажання» клієнта, в рамках договору, звісно.

Їй було соромно, коли Евеліна назвала її ексортницею, ніколи не думала,  що опиниться в такому плачевному становищі. Продавати своє тіло для Анфії було огидним, але ж вона не повія? Заспокоювала сама себе.  Хоча глибоко в душі розуміла – пишатись тут нічим. Але в кінці цього пекла її чекає втішний приз: музика вищого рівня, яка зараз їй здається недосяжною висотою.

Із вишуканого вбрання, вона одягнула чорні брюки, і сірий, але новий гольф. Анфія звикла бути непримітною, з дитинства.  Принаймні Вістан вже й так оцінив її стиль, навіщо їй викаблучуватись?  Хай не думає, що раз вона стала ексортницею то можна її вважати легковажною і доступною дівчиною, одягається вона цілком консервативно. Вона не така, і ніколи не хотіла такою бути. Згадала своїх подруг з інтернату, які вже з 15 мали дорослі стосунки. Якби не музика, можливо б і Анфія скотилась до їхнього рівня? А так музика весь час її поглинала, і не давала відволікатись на всі ці розваги юності: хлопці, алкоголь, і може що міцніше. А тепер? На порозі її 21 рік, а в неї у спогадах ніяких стосунків, ні серйозних, ні дорослих, ні просто на одну ніч. «І слава Богу»: подумала вона, закриваючи двері у свою кімнату і виходячи із квартири, -  менше проблем.

Вийшовши на вулицю вона обернулась подивитись чи не бачить її  хазяйка квартири?  Вони жили на першому поверсі,  вікна кухні якраз виходять на вхід під’їзду.   Водія Вістана попередила щоб забрав її біля сусіднього будинку. Ще не вистачало щоб Ольга Степанівна побачила, будуть зайві запитання, бо та знаючи що у Анфії немає батьків, вважає своїм боргом її виховувати.

Пройшовши невелику відстань між дворами, Анфія побачила чорний позашляховик. Це він, серце завмерло від хвилювань. Темне скло машини,  додавало  моторошності, вона підійшла поближче. Відчула себе біля машини малим комарем, таким великим їй здався  цей позашляховик. Ніколи на таких не їздила, і водночас таких боялась. Саме про такі моделі люблять писати в кримінальних хроніках. Ці машині чомусь завжди там де стається щось погане. Нехороший знак, подумала вона, але впевнено відкрила дверцята біля водія.

- Ви Вадим? – привітно запитала дівчина.

- Анфія? – покосився на неї молодий чоловік років 35-ти, одягнутий в діловий костюм.

- Так. – промовила вона  і всілась у машину.

Через хвилин сорок вона вже стояла на викладеному мрамором ганку, великого будинку.  Її зустріла жінка, з якою вона познайомилась на роботі Вістана.   

- Привіт я Поліна, -  жінка поклала їй руку за спину, пропускаючи вперед.

Анфія зайшла всередину роздивляючись розкіш обрамлення у мінімальному стилі. Великий зал із натертою до блиску підлогою. Кольору природнього дерева, дизайнерська стеля із великою люстрою по центру. А з лівої сторони навпроти панорамних вікон, стояв білий рояль. Величезний. Анфія знала, що коштує він приблизно як однокімнатна квартира в Києві. Очі її загорілись, пограти на такому для неї було, як бажання всіх хлопців прокататись на Ferrari.  Вона йшла за Поліною слідки, і так задивилась на цей крутезний «Kawai Polished Ebony», що мало не перечепилась на сходах.

- Обережніше, - Поліна притримала її, і допомогла втримати рівновагу, - Зараз я зроблю тобі мейкап, зачіску, сукня вже прогладжена. Гості будуть збиратись десь через години дві, маємо встигнути.

Вони зайшли у невеличку кімнату на другому поверсі. Яка нагадувала гримерку, був тільки стелаж із косметикою і велике овальне дзеркало у повний зріст.  І поки Анфію крутили, фарбували, і пшикали чимось, вона розмірковувала над тим, навіщо Вістану все це потрібно? Приводити в дім невідому дівчину, одягати, фарбувати її. Щоб потім вбити? Може такі забавки у багатих. По її спині скотився холодний піт. Обличчя стало дуже блідим. Треба написати Сашці адресу цього маєтку, аби та в разі чого, знала де її шукати. Треба написати де вона. Адже подруга буде єдиною, хто знатиме про це. Евеліна, якщо що,  дасть задню. А Анфія просто буде вважатись зниклою безвісти. Коли Поліна ненароком попала кісточкою в її око, юна піаністка пустила дві краплі слоних сліз, обличчя почервоніло.І вона ледве стримала себе щоб не розплакатись, від страху і переживань, які її просто розпирали. Коли все було готово, Анфія не бачила себе в дзеркало, їй принесли довгу чорню сукню і наказали переодягнутись. Поліна довго і прискіпливо оглядала результат своєї роботи.

- А-ну покрутись, - підперла вона рукою голову, - Ну наче нічого так вийшло, тільки білизну зніми, бретелі виглядають з під сукні.  

- Що? Сукня майже прозора. Тай дуже відверта. 

- Скільки тобі років? – усміхнулась вона.

- 20, - відповіла Анфія.

- Анфія, ти дуже закомплексована дівчинка, в твоєму віці і не таке вдягають. Знімай, я тобі обіцяю, це не буде вульгарним. В тебе акуратні ще молоді груди. Це буде доволі ніжно. 

Дівчина послухалась наставницю і відвернулась щоб зняти ліфчик, згораючи від сорому.  В душі як у болоті:  гидко, брудно і липко.

- О ну зовсім інша справа, -  Поліна підвела її  до дзеркала, і Анфія вперше за сьогоднішній вечір побачила своє відображення.

Там вона побачила себе іншу, ніби всі риси її, а от погляд якийсь чужий. Чого приховувати, вона була чарівною, навіть не віриться що Анфія може бути такою? Фатальною красунею. Оце так перевтілення із гидкого каченяти.  

- Ну все годі милуватись, тебе чекає Вістан у своєму кабінеті,  - жінка перервала це роздивляння.