Такт 11. Адажіо

Вдома незвично порожньо, Анфія заглянула в кімнату до Ольги Степанівни – пусто. Відсутність Віктора її заспокоїла. Скоро прийде Сашка, вони щось приготують на вечерю, може піцу, подивляться якийсь фільм на ноуті. Буде класно, Вітя напевно припреться пізно ввечері, бо звик тусити з хлопцями в кафе «Альянс», недалеко біля дому. Анфія не знала його друзів, та часто чула від Ольги Степанівни, що вони недоумки, які втягують її онука в різні неприємності. Такий вже він цей Віктор, розуму нема – зате легкий на підйом. Чим і користується  його компанія. То бійку затіють, то машину комусь поб’ють.

Сашка прийшла раніше ніж обіцяла, із вже купленою піцою, і звичайно з пивом. Смачним, але в міру бо завтра ж на пари.

- Вирішила трохи тебе розрадити,  -  помахала перед нею синенькою пляшечкою Kronenbourg 1664.

- Холодне,-  Анфія притулила до щоки.

- Щоб я безе тебе Сашка робила. Ти ніколи не даєш мені схуднути хоч на кіло. Завжди спокушаєш.

- Все що в міру все на користь. Тим більше ти із своєю Ліонською консерваторією, геть нічого не їси. Очі запали, схожа на мумію.

- Я й не помітила – Анфія підійшла до дзеркала, яке висіло в коридорі, аби подивитись на себе. Хлопаючи себе по щоках, скривилась  в міміці незадоволення. – Так, до мумії ще далеко, але що бліда то факт.

- До речі, а Вітька де? – Саша пройшлась по кімнатах.

- Де де. Шляється десь з друзями, шукає чергових пригод на свою дупу.

- Вона в нього нічого – підморгнула Сашка.

- Фу, ще скажи що він тобі подобається? – Анфія закотила очі.

- Я не така перебірлива як ти. Просто думала у нас тут буде веселіша компанія.

- Радій, хоч посидимо спокійно.

Вони всілись на кухні, Анфія дістала із верхньої полички, стильні склянки, які Ольга Степанівна тримала тільки для особливих випадків. Виклали піцу на гарне біле блюдо.

- Ого в нас прямо вечірка по фен-шую, - присвиснула Сашка. – Давай за тебе подруго, щоб цей Яворський щедро заплатив за твою роботу, і через рік ти ваяла свою музику, десь на міжнародних концертах.

Анфія замріялась, і вловила від цієї миті справжній кайф. Обожнювала такі посиденьки із Сашкою. Тихо, весело, і головне все закінчувалось доволі пристойно. Чистили зуби, купались і лягали спати.

Їхній спокійний тандем розвіяв пізній телефонний дзвінок. 

- Хто? – покосилась подруга.

- Якийсь невідомий номер. Може не брати? Так добре сидимо. – засумнівалась вона.

- Бери! Аж цікаво.

Пару секунд Анфія невпевнено прокрутила телефон в руках, а потім вийшла в іншу кімнату і прийняла дзвінок.

- Привіт Анфіє… це Давид – він трохи запнувся.

- Давид?  – промовила вона і ляснула себе по чолі, бо занадто радісно це вигукнула.

- Ти зайнята?

- Ні, ні, сиджу з подругою.

- То я тебе відволікаю.

- О та нічогонічого, все нормально. – Анфія дуже сильно жестикулювала руками.

- Я чого телефоную, він витримав паузу, - Що ти робиш у середу ввечері?

- Я? – вона почала хвилюватись.

- Так ти, злегка посміхнувся.

- Ну я… не знаю, а що?

- Поїдеш зі мною на одну вечерю в ресторані, з друзями?  Щоб ти не переживала. Просто повечеряємо. Якщо ти думаєш, що тебе це до чогось зобов’язує.

- Мені треба подумати. – вона покосилась на пройму дверей в якій красувалась Сашка.

- Я не знаю на що, але погоджуйся. – прошепотіла подруга.

- Анфія це буде гарно проведений час. То мені за тобою заїхати? – не зупинявся він.

- Ну… В голові прокручували можливі варіанти розвитку подій, якось не правильно заводити стосунки із братом Вістана. Вона ж на нього працює? А що як він дізнається? Як на це відреагує.

- За Вістана не хвилюйся, він не має права тобі вказувати на те, з ким тобі зустрічатись. – підбадьорив той. Анфія поглянула на Сашку, та стрибала аж до стелі: «Не здумай відмовитись»: шипіла вона.

- Добре, я згодна – Анфія здалась від тиску з двох сторін.

-- Чудово, в середу о восьмій заїду. – нейтрально промовив він і відбився перший.  Щоб показати що незважаючи на те, що випрошував у неї побачення, веде таки він.

      Після розмови Анфія була ніби в тумані, Сашка щось їй розказувала, але дівчина була десь далеко. Вона боялась, боялась що через це може завадити роботі. Або може піддатись на чари Давида, це в її плани точно зараз не входило. І по-третє, де взяти сукню? В неї нічого відповідного для такого вечора немає.

- Мені треба сукня – її вираз був заклопотаний.

- Щось виберемо, тобі так пощастило. Це ж сам  Давид Яворський! Ти уявляєш?!

- Того і лячно. В мене із звичайними хлопцями побачень не було, а тут з таким чоловіком, - вона задумалась, на плечі впало ще одне переживання. Але їй було до біса приємно, що він… Подзвонив їй.