Такт 13 Вібрато

Сьогодні середа, і в Анфії був відчайдушній шопінг. Бо через три години вона має бути зібраною, а в неї навіть сукні немає.

- Сама винна, кинулась в останній момент, а тепер панікуєш, - Саша почала роздивлятись замшеву чорну сукню. – А оця до речі нічого, може приміряєш?

- Ні, вона занадто коротка. – захитала категорично головою.

- Ой, трохи вище коліна, це не смертельно.

- Ти не розумієш це моє перше побачення. Я нервую. Може відмінити?

- Ти що дурна? – Сашка притисла її до  вішалки з одягом. – Радій що твоє перше побачення пройде на вищому рівні. Навіть якщо це просто так. Але щось мені підказує, що Давид так би просто тебе не запрошував. Тому міряй оцю сукню, і насолоджуйся теперішнім, і не блукай у хмарах. Ти з цією Ліонською консерваторіє, перестала помічати, що відбувається в твоєму житті тут і зараз. Ти так ніколи нічого не доб’єшся, якщо будеш забивати на особисте життя.

Анфія навіть не пручалась, взяла сукню, і пішла у примірочну. З одного боку вона розуміла, що Саша права. За 21 рік, їй навіть немає що згадати. Ніяких романтичних моментів, першого кохання, перших поцілунків. Вона проміняла це все на клавіші. А з іншого боку,  як може Сашка її зрозуміти? Якщо сама пішла здобувати вищу музичну освіту, лише за примхою батьків. У неї в житті інші плани, вона мріяла про акторство. А музику вона не те, що терпіти не могла, їй було пофіг. Її це зовсім не тОркало.  Анфія ж цим дихала.  Сукня сіла ідеально.

- О, ну зовсім інша справа. Я тобі дам короткий жакет, отой що мені з Італії привезли. Підберемо волосся наверх, і твій Давид забуде як його звати. – підморгнула подруга.

Рівно о восьмій Анфія вже стояла біля дверей при повному параді. Сашка допомогла із зачіскою із макіяжем. Сукню, що вона купила була з голими плечами, тому Сашкин жакет, якогось маловідомого, але італійського бренду, вдало підкреслював цнотливий еротизм. Хоча Анфії було достатньо того, що він просто зігріє її у холодній вечір.  Після того як Давид під’їхав, Анфія перехрестилась і попрощалась із подругою,  яка вже день третій кочувала у них. Після того, як Ольга Степанівна тимчасово з’їхала, Саша у них постійно зависала. Анфія цьому раділа, бо Вітька перестав її зачіпати і переключився на подругу.

- Ти… - Давид виліз із машини і відкрив перед нею дверцята, - Дуже гарна.

- Дякую, - вона опустила голову.

-  Ти що тремтиш? - сказав він коли вони вже всілись в машину.

- Ні,  просто замерзла.

- А – промовив він включивши пічку, направляючи на дівчину теплі струмені. – Я хочу щоб ти дещо одягнула, чисто для мене. – Він протягнув її кольє із смарагдами.

- Я боюсь, воно занадто дороге – своїм блиском воно засліплювало їй очі.

- Зроби мені приємно. Це наша сімейна реліквія. Просто хочу щоб сьогодні ти була в ній.

- Добре, вона застібнула на своїй шиї цілий статок.

- Воно не зрівняється з блиском твоїх очей – загадково промовив Давид.

Незручна тиша причаїлась в салоні. Анфія хотіла якось завести розмову, але тільки поверталась до нього, і ловила його погляд, страшенно ніяковіла. Він був магічним, заворожував її своєю посмішкою. Вона відчувала себе прикутою до сидіння, ніби невидимі ланцюги здавлювали її тіло.

- Розслабся, я не кусаюсь.

- Я не боюсь – Анфія трохи оклигала і розправила плечі, Давид тільки всміхався. – Вістан знає про це?

- А ти що йому клялась у вірності? – він покосився на неї.

- Не хочу щоб це якось відобразилось на нашій співпраці.

- Я йому нічого не скажу, не переживай.

- А з ким ми будемо вечеряти?

- Старі друзі, я рідко приїжджаю до України, живу за кордоном. Там у мене компанія з клінічних досліджень.

- То ви не вдвох з Вістаном очолюєте фармацевтичну компанію? – запитала вона.

- Ні ми співпрацюємо. Так би мовити доповнюємо один одного. Вістан виготовляє ліки. А ми розробляємо рецепт. Батько так розділив холдинг між нами двома.

- У цікаво.

- Все таки не можу повірити, що ти так схожа на Ангеліну. Ти мені її нагадуєш. – Давид взяв її за руку, Анфія завмерла від незручності.

- Вибач, якщо збентежив – він неохоче прибрав руку.

- Та нічого, - вона не знала як на це реагувати. – Ти зустрічався з Ангеліною? – у Анфії якось це само собою вирвалось із язика, вона із острахом подивилась на нього.

- Звідки ти знаєш? Це Вістан тобі сказав? – Анфія мовчала. – Ну сказала А – говори і Б – він з докором подивився на неї. Але відреагував на це спокійно, принаймні злості дівчина не помітила.

- Її мама, вона стежила за мною. Це вона мені розповіла.

- Мені прикро, що це ти почула від неї. Вона тобі нічого не заподіяла? - він почав вдивлятись в її обличчя.

- Ні, все гаразд – Анфія замотала головою, і поправила одне пасмо, яке вибилось із зачіски.

- Ангелінина мама в затяжній депресії, тому, вона здатна на такі необдумані вчинки. В неї трохи затьмарився розум. Я подбаю про те, щоб вона тебе не турбувала, не звертай уваги – він погладив її по руці.

- Та я не боюсь. 

Вони під’їхали  до ресторану «Велюр». Анфія зніяковіла ще більше, бо це був занадто дорогий ресторан. Все що вона хотіла, це втекти звідси світ заочі. Всі вишукані, в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях і з матовими обличчями. Цей інший вимір Анфія не любила і боялась. Боялась цю штучність, лицемірство і пафос. Але вже пізно давати задню. Та хіба вона колись пасувала перед труднощами? Треба тримати марку, і вона ефектно вилізла із машини. Витончено подала руку Давиду, він напевно і сам здивувався від таких її жестів. Гості закладу, напевно подумають, що вона елітна повія. Проводить тут час із багатієм. Та хай думають що хочуть. В їхньому світогляді якщо звучить слово «елітний», то вже не важливо в якому вислові воно вживається. Давид взяв її під руку, і повів до потрібного столику. Захищаючи Анфію від зацікавлених поглядів. Вже на півдорозі Анфія різко пригальмувала, і розвернулась на 180 градусів.