Такт 14. Скерцо

Знову цей  ненависний ресторан «Велюр». Але не має Давида, ні Злати. Навпроти сидить Вістан. Сьогодні в них «перше побачення», відбиток минулого де Анфія зайвий свідок. Але так склалось, що їй треба у це все зануритись з головою.

- Що ти будеш пити? – Анфія розуміла що це не просто запитання, це перевірка її знань. Це побачення наче екзамен.

- Луї Родерер  - впевнено відповіла вона, і побачила як він у відповідь ствердно закивав.

- Її улюблене шампанське.  А їсти що будеш?

- Запечену червону рибу, - він посміхнувся.  

 -  Молодець.

Сьогодні вона була із розпущеним волоссям, в бірюзовому костюмі. Вільного крою піджак, і брюки. І як завжди у своєму відображенні, вона не впізнавала себе. Приміряти на себе чуже життя цікаво, але й страшно. Можна забутись хто ти насправді є. Сьогодні Анфія на власному досвіді відчула, що таке роздвоєння особистості.  Вона дивилась на Вістана, і уявляла що кохає його, або  намагалась зрозуміти,  за  що приблизно його кохала Ангеліна. Якщо вже він хоче ефекту присутності тут покійної дружини, вона готова стати максимально іншою. Він платить чималі гроші, за  якісну роботу. Тож, гра варта свічок.

Ще треба якось попросити у нього аванс.

Поки вони чекали на замовлення, він поклав свою долоню на її. Анфія смикнулась як ошпарена, але опанувала себе, і вичавила милу усмішку. Демонструвала насолоду від сьогоднішнього вечора з ним. Й сама не помітила, як це почало її затягувати.  Вістан зовсім не такий як його брат. Він дуже чуттєвий. Хоч і трішки відлюдькуватий, і неговіркий. Але всі емоції зчитуються з обличчя. Давид же навпаки, дуже відвертий, але потаємний. Анфія не могла дізнатись,  що насправді приховується за його словами.  А Вістан, він так дивиться на неї. Напевно це приємно, ловити на собі отакі погляди. Які випромінюють всепоглинаюче захоплення. Анфія почала заздрити Ангеліні. Бо знала, це він не  на неї так дивиться, а на іншу. На ту, яка живе лише в його голові. Все б відала, щоб хтось так подивився на неї. Як на єдину жінку в цілому всесвіті.

- Як пройшов твій концерт у Відні? – запитав він.

- Я… я забула – Анфія трохи була спантеличена  його раптовим запитанням, і не могла швидко зорієнтуватись. Вістан розчаровано захитав головою.

- Я познайомилась там із одним композитором, він обіцяв написати для мене пісню. Уявляєш?! Це просто везіння, він один із найкращих. Мій цілитель, а ти вже  розробив ліки від смерті? Потім ти гладиш мене по щоці, і кажеш що кохаєш. – сказав Вістан, - Повтори будь ласка.

- Я познайомилась… Анфія запнулась, о Боже, їй здається вона втрачає розум. Це якесь моральне ґвалтування. -  … Із композитором, він обіцяв написати для мене пісню. Уявляєш. Це просто везіння, він один із найкращих. Мій цілитель, а ти вже розробив ліки від смерті? Кохаю тебе! – вологою рукою шкрябнула його по щоці. Завмерла. Його очі були повні сліз. Анфія розгубилась і не знала що робити.

- Не переживай, ти будеш вічно жити в моєму серці, як пісня. – видавив із себе Вістан, - Вибач я відійду, - прикрив рукою обличчя, ховаючи свої сльози.

    Анфії стало його шкода. В досьє деякі їхні побачення були відтворені досить детально. Але коли починаєш реально прокручувати цю розмову. Жахаєшся від слів, які тепер звучать як пророцтво.  

Коли Вістан повернувся, ніщо не видавало того розчавленого горем чоловіка. Він був спокійним. Але засумленим, але Анфія й не знає, як він виглядає радісним. Це було відомо, напевно, тільки Ангеліні. Сеанс закінчився повністю, коли прогнали все побачення за сценарієм. От кому напевно це сподобалось так це Сашці. Вона мріяла про акторство, гарно б впоралась із цією роллю, подумала Анфія.

Під кінець побачення водій Вістана мав відвезти її до дому. Коли все скінчилось, він знову став директором фармацевтичної компанії, а вона його ексортницею. Анфія навіть трішки образилась на нього, за те, що він такий холодний до неї. Відчуває себе використаною. А лише десять хвилин тому, вона була для нього всім світом. Але звичайно, не вона… 

Виходили на вулицю вони разом, але кожен окремо. Та Анфія хотіла вхопитись за будь-яку соломинку, аби поговорити про гроші. Вістан був заклопотаний якоюсь діловою розмовою по телефону, і не помічав її поривів. Що вона хоче з ним поговорити, як Анфія. Дівчина, яка попала в складну ситуацію, і потребує його допомоги.

Ось ще пару кроків, і він сяде й поїде.

- Вістане! –  голосно окрикнула його на роздоріжжі.

- Що? – він байдуже подивився на неї.

- Одяг віддасиш на наступний раз. 

- Я не про це. Нам треба поговорити. Він підійшов до неї.

- Ти задоволений моєю роботою? - голосно промовила вона. Не звертаючи увагу на перехожих, які сновигали в різні сторони. Вони з Вістаном зайняли середину тротуару.

- Непогано! 

- Анфія ти що повія? – дівчина обернулась і побачила Ірину, яка причаїлась трохи далі, із цікавістю спостерігала за цими двома. Ірина почала роздивлятись її дороге вбрання.

- Я тебе не впізнала, - вона почала сміятись, навіть не соромлячись Вістана. – То значить отак ти заробляєш гроші. А ми то з Геннадієм Вікторовичем думаєм як ти будеш розплачуватись? А он значить як.

- Що ти сказала?  - дівчина підлетіла до Ірки Петрук з кулаками, - Я так і знала що ти з ним заодно.  Я тебе вб’ю. – схопила  її за волосся. Між дівчатами зав’язалась бійка. Вістан був в ступорі, ніколи не підозрював  що дівчата можуть бути такі жорстокі.

- Анфія заспокойся, - він схопив її за  шкірку, і відтягнув в сторону. Анфія почала терти розцарапану скроню. – Ти ненормальна? Чому накинулась? –  ніяк не очікував побачити таку рукопашну.

- Після цього навіть і не сподівайся виграти конкурс, - викрикнула Ірина, смикаючи своє волосся, щоб перевірити скільки пасм залишилось у руці Анфії.

- Та я тебе вб’ю до конкурсу! – Анфія кинулась у бій знову, але міцна рука Вістана зупинила її, і різко смикнула назад, як собачку на повідку.