Такт 15. Остинато

- Доброго дня, Віктор Геннадійович? – запитав Вістан, зазираючи через прочинені двері до викладача музичного училища.

- Взагаліто Генадій Вікторович, - покосився на гостя, якого тут бачити незвично, не вписується його дорогий костюм у стіни старенького приміщення із пофарбованими стінами.

- О так, вибачте.

- Звідки ви мене знаєте? – опустив свої окуляри чоловік.

- Не буду довго тягнути. Хочу поговорити з вами про одну студентку. – Вістан не чекаючи запрошення, зайшов в кабінет і сів за стіл навпроти нього.

- І яку ж?

- Анфію, четвертий курс, клас фортепіано. 

- Щось трапилось? – Генадій Вікторович був незворушним.

- Що вас із нею пов’язує?

- Вона моя студентка, - засміявся той.

- Дивно, а вона каже, що ви з нею повелись, не як викладач із студенткою. Я вас розумію, кругом одні молоді дівчата, і вам важко стриматись. Але за це дають термін, здається 10 років. Ви зрозуміли натяк?

- Ні, вибачте, - викладач запихтів, - Я вас не розумію і ваших натяків теж. Якщо ви тут про мораль заговорили. То в мене до вас зустрічне запитання. Що пов’язує вас, 40-річного чоловіка, із двадцятилітньою? Це також якось підозріло і не дуже схвалюється.

- 37-річного. – поправив його - Анфія працює в мене.

- Слухайте я прекрасно знаю хто ви. Ваше обличчя частенько мерехтить в газетах. І як піаністка пов’язана із фармацевтичним бізнесом? Ви за дурня мене тримаєте?

- Ви що не знали? Фармацевтика лікує тіло, а музика -  душу. –  так любила говорити його покійна дружина - Так що в нас є дещо спільне. – засміявся Вістан. – Але якщо серйозно, вона підпрацьовує  в мене менеджером з продажу.

- Анфія старанно навчається, до вечора репетирує. І ви думаєте я повірю, що в неї є час, ще й на роботу?

- В мене міжнародна компанія, працюємо за іншим часом. Анфія працює в ночі.

- Ну припустимо. А ви за всіма вашими менеджерами так клопочите? Чи тільки за Анфією?

- А  ви всіх запрошуєте на приватний урок, чи тільки Анфію? І може тому, що в неї батьків немає?!  – Вістан встав і примружив брови. Його обличчя витягнулось від люті.   

- Чого ви прийшли? – чоловік потроху почав здавати свої позиції.

- От з цього і треба було починати. Залиште у спокої Анфію. Але не тільки це, я хочу щоб ви самоусунились від членства у журі. І тільки так, ви зможете зберегти свій спокій.

- Ви мені погрожуєте?

- Я вас поки прошу. Якщо щось піде не так, будемо говорити в суді.

- І що ви доведете? Не смішіть мене.

- У мене працюють першокласні адвокати. Я таку карусель влаштую серед ЗМІ. Що ваше обличчя буде так само часто  мерехтіти  в газетах, як і моє. Сподіваюсь ви дослухаєтесь до мене! – Вістан вийшов так само швидко як і зайшов. Він не міг довго знаходитись з цим чоловіком.  Йому було гидко  сидіти поруч із ним. Дихати із цим викладачем одним повітрям. І головне, він і сам не помітив, як почав його ненавидіти. Наче той, був його особистим ворогом. 

В коридорі було шумно, якраз розпочалась перерва. Анфія із Сашою підійшли до аудиторії, сьогодні в них дві пари музичної теорії. Кабінет був зачинений, тож студенти юрбились біля дверей, створюючи тисняву. Дівчата були зажаті в самому епіцентрі натовпу.

- Цікаво Вістан вже поговорив з Генадієм Вікторовичем? - Саша прошепотіла на вухо Анфії.

- Не знаю, мені нічого він не повідомляв, і не дзвонив. Та й Генадія Вікторовича сьогодні щось не видно. Може його немає.

Пролунав дзвоник, і на зміну галасу прийшов гучний тупіт ніг, який відбивав ехо  від голих стін.

- Тобі не цікаво чому Вістан захотів тобі допомогти? Може ти йому сподобалась? – не замовкала Сашка.

- Ти що! Навряд чи. Це Давид жодної спідниці не пропустить, по ньому видно. Вістан же принципіальний. Я думаю його гідність не дозволили б зв’язатись зі мною.

- Чому? Ти що гірша за його Злату? Ти навіть краща.

- Мені двадцять. Ми з ним зовсім різні. – категорично відчеканила дівчина.

- Але хіба таких пар мало? – не зупинялась Сашка.

- Краще повтори музичну культуру Стародавнього Китаю, в нас сьогодні практична. – почала Анфія.

- Я дивилась Кунг-фу Панда. Так що дещо розкажу про конфуціанство, - Сашка стала в позу.

- Це трохи не те. Але ти знаєш, я тепер зрозуміла чому ви з Вікторром, - спеціально зробила акцент на йому імені, - Знайшли спільну мову. До речі що у вас?

- Ми просто спілкуємось. – Сашка раптом стала доволі серйозною і перевела розмову в інше русло.

Тим часом серед натовпу почулись свисти, дикій регіт. Натовп заворушився, як бурхливе море.

- Що вони там роздивляються? – Саша висмикнула листок в однієї дівчини, яка стояла поруч з ними. – На папері, була зображена Анфія, оголена. Це корявий фотошоп, зроблений наспіх. Але внизу був напис: «Повія» і телефон дівчини.

- Фія дививсь. – простягнула подрузі. Анфія мовчки вивчала цей «витвір мистецтва», потім зіжмакала і викинула у смітник. Ніяк не реагуючи.

- Ти як? – запитала Сашка.

- Я в нормі. Я знаю що це зробила Ірка.

-Не переживай ти так.

- Саша, я не переживаю. Я не звикла близько приймати до серця такі речі. Я зацькована з дитинства. Коли в лікарні де я лежала, медсестри говорили,  щоб хворі не залишали гроші в палаті. Бо там лежить інтернатівська.  А це всього чийсь тупий жарт. При тому неозброєним оком видно, що  невмілий фотошоп. Розумні люди зрозуміють. А дебіли, яка мені різниця, що вони подумають?  - Анфія всміхнулась.

Саша нічого не відповіла, її завжди захоплювало, як Анфія вправно подавляє всі свої емоції.

- Якщо кажуть що в деяких людях є стержень. То в тебе Анфія цілий стовбур, - Саша притулилась до подруги.

- Мені навіть смішно від жалюгідних потуг Ірки.

- А ось до речі і вона, - Саша вихопила поглядом із натовпу постать Петрук.

- Ну що Анфія ти вже бачила? – самозакохана Ірина стояла і пишалась собою.