Такт 29. Затакт

Її важка валіза гуркотіла і тарабанила, ніби вона котила на маленьких колісниках залізну ржаву тацю. Нерівність підлоги аеропорту змушувала її час від часу зупинятись і поправляти пластмасові коліщатка, які  постійно вивертались, ніби пручались. Запізно, Анфія виглянула у велике панорамне вікно в якому здалеку виднівся хвіст літака. Цікаво він приїде? Попрощатись? Сказати бодай щось, аби зробити цей рейс неможливим? Анфія обернулась і зліва побачила якусь парочку, яка обіймались – прощаються. Вона закусила губу і відвернулась ховаючи сльози. Попереду Італія, нове життя, музика і мрія, яка втілилась не так, але все попереду. Тільки без нього.

Аж не віриться що все нарешті позаду. Ця таємниця Ангеліниної смерті, махінацій в компанії. Виявляється всі були заодно, один він  в цьому  колі вдаваних «друзів». В цей момент вона хотіла б бути з ним, втішати і оплакувати правду разом. Та Вістан  весь такий, все тримає в собі, як мушля, не відкриєш. Ампула була в камертоні, навіть не віриться, весь час під носом у Вістана.  Ангеліна сховала її в статуетку, яку люблячий чоловік тримав на своєму робочому столі. Весь час всі три роки дивився на неї, і ломав голову що трапилось тієї ночі. Давид розколовся першим і здав Злату.

Та вони двоє були лиш елементарними пішаками, фігурами якими легко можна маніпулювати. Давида  смикали за мотузочки відчуттів до Ангеліни, які за весь час не охололи. Він хотів її повернути. Вони періодично бачились із нею під час гастролей. Слова про те, що Ангеліна не могла зробити остаточний вибір, вбили Вістана ще більше ніж її смерть. Почути це від суперника, не маючи змоги подивитись у вічі тієї що кохав, і та що брехала. Анфія глянула на годинник, час спливає. Від нього жодної звістки. Хоча, вчора вони бачились і він їй нічого не обіцяв. У Вістана зараз інші проблеми, суд, і переговори із адвокатами. Але що робити якщо після цієї справи не дуже то й хочеться помсти. Правда, вибила Вістана із колії. Ангеліна про це все знала. Давид розколовся, а вона прикривала його бо кохала. Але біда в тім, що в цьому нечесному бізнесі головою був Олексій. Так, права рука Вістана. Непримітний і похмурий, його очі завжди здавались Анфії  єхидними. Дівчина бачила його всього пару разів, але їй вистачило. Саме він затіяв все, бо завжди вважав, що фармацевтична компанія, процвітає завдяки йому. Та в нього не було таких батьків, і такого сімейного бізнесу. Олексій хотів виправити цю несправедливість по-своєму. Злорадного братика не важко було перехилити на всій бік, ну а меркантильну Злату та й поготів.  Олексій знав що Злата завжди крутилась біля Вістана, але той не помічав. Замовчана образа робить із жінок мегер або справжніх відьом. Що ж вони всі вдало відіграли ролі. Але Ангеліна, дівчина відчула ненависть до неї, вона наче відчувала біль Вістана.

- Ваші документи! – крикнули їй на пропускному пункті.

Анфія оглянулась навколо, не поспішаючи пред’являти паспорт. Замешкалась, кого вона обманює, він не приїде. Все скінчилось як їхні сеанси, це кінець. Вістан віддячив їй сповна. Він нічого ї не винен.

- Е ти що заснула?! Документи де твої. Ти чергу затримуєш, - хтось гучним знервованим басом окрикнув її позаду.

Анфія не звертала уваги, все робила дуже повільно. Ось у внутрішньому відділенні сумочки файлик складений удвічі, саме так виглядає її майбутнє. Файлик складений удвічі, на до і після.

Мовчки просунула квиток, магнетизуючи поглядом вхід.  Але там не було знайомої постаті.                      

 Вся ця бізнес махінація почала набирати обертів, коли Олексію стало замало прибутків. Він натиснув на Давида, аби той збільшив оборудку. Але це було небезпечно, великий об’єм товару важко було приховати. Давид міг себе просто підставити. Він відмовився. Олексій почав його шантажувати. Ангеліна стала важелем впливу, Олексій перестарався у залякуванні. На Ангеліну мали просто напасти, але її зґвалтували. Давид знав чиїх рук це справа, але… Він вмовив її мовчати. Бо буде ще гірше. І ця вагітність. Ангеліна навіть сама не знала хто батько…

- Здайте багаж.

- Що?  А так звісно! – Анфія виглядала сонною десь далеко звідси. Вся в собі, хапалась за останні спогади про  Вістана.

Вона ніколи більше сюди не повернеться. Вона не буде шукати з ним зустрічі, якщо він зараз не приїде. Заприсяглась сама собі. Вона розуміла його, Вістану зараз дуже важко, але він зараз так само вчиняє із нею як і Ангеліна. Невже не розуміє? Що в неї також  болить. А він так просто без пояснень обірвав все що було між ними.

- Анфіє! – вона глянула в бік, то був його водій Вадим. – Чудово! Невже так боїться сам поглянути в її змучені очі?

- Привіт, чому тут?

- Вістан попросив передати.

- Що це?

- Банківська картка, це тобі на перший час, поки не влаштуєшся.

- А ясно, - вона почала істерично сміятись. – Передай йому що я не пропаду, в мене ж буде перспективна робота. Я звикла економити.

- Візьми! Він наполягав. 

- Забери, - сухо промовила вона, - Мені час, - розвернулась щоб піти геть.

Вадим почав із кимось говорити по телефону, повільно віддаляючись від нього Анфія чула лиш шматки фраз.

- Вона відмовилась, так розумію, але вона йде.

- Анфія! – окрикнув її вдруге.

Вона обернулась і побачила Вадима який простягнув їй телефон: Він хоче з тобою поговорити.

- Так, - мовила вона  у вухах зашуміло.

- Привіт, - його голос був низьким, він боявся говорити.

- Дякую за турботу, але якщо ти з приводу грошей, вони мені не потрібні. Я звикла економити. Якось проживу. Тим більше під заступництвом Маттео. Дякую. Тобі немає чого переживати в мене все добре. Італія, робота в студії, нове життя. Пригоди, сонце і т.д.  Ні, я не ображаюсь на тебе. Ти зробив все правильно. Ти ж мені нічого не обіцяв так? – вона тарахкотіла без зупину, сама не розуміючи своїх слів, просто говорила, аби стримати сльози, які все одно почали капати із очей.