Глава 14. Після падіння

Де я опинилася, і що зі мною відбувалося, я не розуміла. Дивні незрозумілі звуки врізалися в мозок з неймовірним болем. Вони викликали відчуття, які можна порівняти з розрядом електрошокера, спрямованого в потилицю.

Хотілося втекти звідси. Але я не розуміла, як це зробити. Та не відчувала тіло в повній мірі. Я не розуміла, де, взагалі, перебуваю, і що за кольорові плями маячать переді мною.

Думки не могли прийти до ладу. Я намагалася зосередитися й зрозуміти, чому я тут опинилася. І де саме я перебуваю.

Рука неприємно запекла. Я хотіла смикнути нею. Але замість цього стала провалюватися в довгий темний колодязь.

Болі вже не було, як і дивних тіней.

Я довго летіла кудись, поки не опинилася поруч зі знайомим мені хлопчиськом.

- Джейкобе? - звернулася до нього, і мій голос луною відбився з усіх боків. - Що ти тут робиш? Де ми?

- Там, де я можу з тобою поговорити, - вперше я почула його голос.

Найзвичайнісінький дитячий тембр. Трохи хрипкий та гундосий. Як часто буває при застуді. Проте, почути його для мене було великим шоком.

Підійшовши до дитини, я нахилилася, щоб бути з ним на одному рівні, та заглянула в його очі. Такі яскраво-зелені й незвичайні. В них було щось не таке, як у всіх. Я не могла зрозуміти, що саме, але це лякало мене.

- І де таке чарівне місце? - тихо запитала я.

- Там, де реальність переплітається з ілюзією, - відповів Джейкоб та пішов вперед.

Вірніше, він просто пішов. І я вирушила за ним. Тут як і раніше була темнота, в якій, крім нас двох, видно нічого не було.

Джейкоб був таким саме на вигляд веселим та життєрадісним. Це було видно по його ході й діям. І це ще більше не відповідало його погляду, який я розглянула.

- І, все ж, де ми? - вирішила я спробувати домогтися відповіді.

- Ти все зрозумієш, Есмі, - обернувся він до мене й посміхнувся. - Не поспішай. Всьому є свій час. Просто, йди за мною.

От, дуже не поєднувалася його поведінка з його словами. Зараз він мені здавався старим чоловічком, ніж маленьким хлопчиком. Тим не менш, він був дитиною.

Ми йшли все далі. І ось, я зрозуміла, що ми вже крокуємо по грунті. А попереду було видно ліс. Неба тут все так само не було. Як і звуків, і вітру.

Порівнявшись з деревами, я стала з цікавістю оглядатися. Здавалося, я тут вже була. Але не могла згадати це місце.

Джейкоб знайшов на землі палицю. І тепер нею розмахував по сторонам, позбавляючись від гілок, що перешкоджали нам шлях.

Але, хоч він старався з усіх сил, все одно доводилося йти обережно, щоб не порізатися та не спіткнутися.

- Чому раніше ти зі мною не розмовляв? - вирішила поставити запитання, коли стежка стала трохи просторішою, і вже не треба було так уважно стежити за гілками.

- Я там не міг, - коротко відповіла дитина. - Вірніше, я з тобою говорив і раніше, але ти почула мене лише зараз.

- Хочеш сказати, я не хотіла тебе чути? - саме так я зрозуміла слова дитини, й це розсердило мене.

- Не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями, Есмі, - вже зовсім по-дорослому відповів хлопчик.

- Джейкобе, ти в курсі, що ти мене лякаєш? - я зупинилася, підняла з землі камінчик та кинула в хлопчика.

Я була більше, ніж впевнена, що той пролетить крізь нього. Але я явно помилялася. Камінчик потрапив йому між лопаток й дитина невдоволено повернулася до мене, ображено мружачись своїми зеленими очима.

- Ти чого б'єшся? - він надув губки та продовжував всім виглядом випромінювати вселенську образу.

- Я випадково, - знизала плечима. - Більш того, є за що. Якщо ти забув, ти дуже недобре вчинив на пляжі.

- Це не я! - щоки хлопчика різко почервоніли. - Я нічого не робив. Мене там не було.

- І апарат ти не пересував, і датчик в воду не занурював, - додала я його сумнівні слова виправдання. - Джейкобе, вибач, але я не вірю в твою невинність. Ти уявляєш, що мені буде за зіпсований апарат?

- Думаю, виходячи з останніх подій, нічого, - Джейкоб дуже винувато на мене подивився.

І лише зараз я згадала, що сталося на мосту. Від усвідомлення того, що сталося, до горла підкотився ком, а всі барви навколо потьмяніли.

- Джейкобе, я померла? - злякано запитала я й сіла прямо на землю.

- Ні-ні, - хлопчик активно замахав руками та головою. - Ти жива. Просто, зараз не зовсім у свідомості. Тебе ввели в штучну кому. І лише завдяки цьому я зміг поспілкуватися з тобою.

- А якщо ти зміг поговорити зі мною в такому стані, то ти …? - я уважно втупилася на хлопчика.

- Так, багато років тому, - кивнув Джейкоб. - Дуже багато років. Я привид, Есмі. І ти одна з небагатьох, хто може бачити таких, як я.

- Ну, нічого собі! - вигукнула я, чекаючи, що завгодно, але не це.

- Я розумію, в якому ти шоці, - кивнув Джейкоб. - Але я радий, що є, хоч, хтось, хто бачить нас. І може з нами спілкуватися.

- Пробач, звичайно, але розбивати голову кожного разу, щоб з тобою поговорити, в мене не вийде, - роздратовано відповіла я, все ще намагаючись збагнути, як таке могло статися.

- І не треба, - впевнено сказав він. - Зі мною ти зможеш поговорити й тут.

Він вказав рукою кудись вперед, і я зрозуміла, що ми стоїмо у тих воріт в середині острова академії. Вони були точно такими саме, як в реальності. І розташовувалися в тому ж пагорбі.

- Отже, якщо я сюди прийду, то завжди зможу поговорити з тобою? - я торкнулася замку на воротах й обернулася до дитини.

Той щось намагався мені сказати. Але світ навколо став темніти.

Ще мить і знову стало повністю темно. А у всьому тілі прокинувся страшний біль.

Я застогнала та відкрила очі.

Світло було незвично яскравим. Воно до сліз дратувало ніжну рогівку очей та змушувало ще сильніше морщитися.

- З поверненням, - посміхнувся мені незнайомий чоловік. - Мене звуть містер Алан Фокс і я тут для того, щоб відновити твоє здоров'я.