Есмі в Академії трьох стихій

Глава 20. Під дощем

Минуло вже кілька тижнів з тих пір, як мене виписали з лікарні.

До Райана все так само не пускали, аргументуючи, що він все одно в свідомість не приходить. А зайвий шум йому ні до чого.

Щовечора я приходила до лікарняного корпусу та стежила за всім, що відбувається через вікна, сидячи на розкидистому дереві.

За моїми припущеннями, Райан був на третьому поверсі в кутовий палаті біля поста. Принаймні, саме там весь час горіло світло, ходило багато працівників, але ніколи не показувався пацієнт.

Закінчувався вересень. І з кожним днем ​​ставало все холодніше. Тому сидіти на дереві було все проблематичніше з кожним днем. Особливо, з приходом дощів, які рясно поливали острів останній тиждень.

- Ти знову до нього? - запитала Дженні після зборів з деканом. - Ми й так промокли. Хочеш захворіти?

- Ти знаєш, я все одно піду, - вперто відповіла я. - І, якщо захворію, буде зайвий шанс опинитися там. Тож, плани не змінюються.

- Можна з тобою? - Дженні здивувала мене цим питанням. - Не дивися на мене так. Я теж переживаю за нашого однокурсника.

- Несподівано, - зізналася я, стираючи з лиця настирливі краплі дощу. - Але відмовляти не в моїх звичках. Тож, пішли. Але врахуй, це не проста розвага. Доведеться довго йти та мокнути на одному місці.

- Навіщо ти це робиш? - здивувалася вона. - Що ти хочеш там побачити?

- Моя мета не змінилася, - я розвернулася й пішла стежкою, яка вела до центру острова, а значить, і до лікарняного корпусу.

- Ти не боїшся, що нас насварять за пізні прогулянки? - Дженні йшла поруч та озиралася на всі боки. - Вже так темно. Нам нічого не загрожує?

- Якщо так боїшся, тобі варто повернутися, - невдоволено фиркнула я.

- Я, просто, хотіла запропонувати покликати Тіффані, - злякано замахала руками сусідка по кімнаті. - Може, втрьох ми щось придумаємо.

- Якщо хочеш, клич, - кивнула я й глянула на Алекса, який тепер весь час стежив за мною. - Буде веселіше.

Декан Айризарда від моїх слів помітно пожвавився. Тіффані йому не подобалася з тих пір, як висловилася про його зовнішність.

І зараз він щось беззвучно бурчав, але продовжував крокувати поруч.

З Тіффані ми домовилися зустрітися біля головного корпусу, де я помітила Джейкоба. Він бродив по газонах та намагався штовхати опале листя.

Алекс підійшов до нього, й вони про щось стали перемовлятися, поглядаючи на мене.

Як хотілося почути їх. Але це було мені не підвладно. На жаль, поза того коридору в пагорбі, я не знайшла місця, де можна було поспілкуватися з ними.

- Може, нам в Саймона ключ вкрасти? - запропонувала я, коли підійшла Тіффані.

- Який ключ? - здивовано запитала блондинка.

Вона, на відміну від нас, стояла під великою парасолькою, ховаючись від холодних крапель осіннього дощу.

- Там у лісі є пагорб з дверима, - стала пояснювати я. - Які завжди закриті. Але, в день нападу на Райана їх хтось відімкнув. Там мене й знайшов містер Фрост. Може, це не просто так?

Насправді, я не бачила жодного зв'язку між цими подіями. Просто, хотіла почути голос Алекса. І це було відмінним приводом, щоб пробратися всередину.

Здається, це зрозумів і декан Айризарду. Він невдоволено підійшов до мене, та мовчки дивився з докором мені в очі.

- Здається, я знаю, про що ти, - задумалась Тіффані. - Отже, кажеш, ключ у нього? Не боїшся, що для цього доведеться пробратися в його кабінет. Не знаєш, де він зберігає ключ?

- Ні, але, думаю, ми знайдемо його, - я пішла в сторону лікарні, ігноруючи протести Алекса, який, судячи з усього, був не радий від нашої затії.

Коли ми підійшли до лікарні, злива посилилася. Зараз я з трудом могла розглянути будівлю, не кажучи про те, щоб вилізти на промокле дерево.

- І які в вас плани? - Тіффані гидливо дивилася по сторонам. - Навіщо ми сюди прийшли? У вікна подивитися?

- Нам треба пробратися до Райана, - впевнено сказала я, стаючи під козирок біля входу. - Було б непогано, якби хтось імітував хворобу. Наприклад, ти, Дженні.

- Як? - злякано дивилася на мене подруга.

- Уявімо, що в тебе болить живіт, - знизала плечима я. - Скажеш, що з'їла щось не те. А ми зголосилися тебе проводити до корпусу.

- Думаєш, вони повірять? - засумнівалася Тіффані. - Особливо, з огляду на те, що ти весь час тут вештається.

Мені було неприємно усвідомлювати, що русалка права. Мене дуже часто тут бачили, щоб повірити такому.

Варто було придумати щось інше. Не менш правдоподібне.

Але мої думки перервав Ферус, який вийшов з лікарні та підійшов до нас, розкривши велику чорний парасольку.

- О, а ви що тут робите? - він з цікавістю та презирством дивився на нас. - Захворіли? Або провідати когось надумали?

- Не твоя справа, - огризнулася Тіффані. - Йди, куди йшов. Не пам'ятаю, щоб мені повідомляли вчителя, що треба перед тобою звітувати. Ти в нас хто? Староста? Або наглядач?

Ферус невдоволено щось пробурчав та пішов.

А я повернулася до нашої попередньої розмови.

- Тоді, підете ви вдвох, - запропонувала я трохи іншу ідею. - Тільки, попросіть провести вас до палати. А я проскочу повз пост та піду до нього.

Дженні ображено на мене глянула. Але, нічого не сказавши, згідно кивнула.

- Ось, і добре, - кивнула я, й підійшла до входу.

Хол лікарні був добре освітлений та просторий. Через величезні прозорі двері світло з нього добре висвітлювало ганок. Тому я акуратно наблизилася до входу й заглянула всередину.

Там, за столом вахтера, сидів вже знайомий мені черговий хлопець, який не давав зателефонувати Райанові.

Тіффані взяла Дженні за плече та повела до нього.

Розмови їх я не чула. Але стояли вони там досить довго.

Вахтер щось уточнював в них. Телефонував та вказував, куди їм пройти.

Я вже почала боятися, що їм не вдасться підняти цього хлопця зі свого місця, щоб відвести їх до палати. Але я недооцінила здатності русалки, яка довго щось доводила черговому, поки той не піднявся й не повів їх куди треба.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше