Глава 24. Тупа курка

- Нас зараз обіграла іграшка? - я з шоком дивилася на фігурку лицаря, яка хвалилася своїм дивним походженням.

- Може, підсмажити її? - Тіффані підійшла й схопила статуетку, що ожила. – Він, як казав, боїться висихання. Отже, й вогню.

- Дозвольте вам нагадати, юні леді, що в вас проблем й без цього вистачає, - лицар в руках Тіффані замахнувся своїм маленьким мечем та відчутно вколов її у внутрішню сторону зап'ястя.

- Зараза! - Тіффані від досади кинула лицаря на підлогу й схопилася за постраждалу руку. - Здається, він до крові проколов.

Поскаржилася вона й прибрала долоню від зап'ястя. Там, справді, була кров, побачивши яку, блондинка зблідла.

- Не бійся, давай обробимо, - я взяла її за здорову руку й підвела до столика. - У нього повинна бути аптечка.

Остерігатися сигнальних чар тепер було безглуздо, тому я спокійно рилася в столі, поки не дістала звідти те, що шукала.

Тут було все необхідне.

Я акуратно взяла руку Тіффані й розглянула рану. Судини не були зачеплені, й крові було небагато. Тож, через кілька хвилин на зап'ясті блондинки красувалася акуратна пов'язка, а я складала аптечку назад.

- Що тепер будемо робити? - Тіффані подивилася на обладунки, які намагалися приклеїти собі ногу назад, що відлетіла після удару об підлогу.

- Просити вибачення, та вмовляти не вірити цьому неправильному лицареві, який, замість того, щоб захищати милих дівчат, кривдить їх.

- Доблесний сер Утото Дого нікого не зраджував, - лицар від досади став махати своєю ногою, як прапором. - Він виконував свої доручення.

- І досить успішно, - двері в кабінет відкрилися, й увійшов професор Саймон Фрост. - Ну, дівчатка, що розповісте в своє виправдання? Може, прийшли щось повернути?

Він вказав на порожню рамку з-під фотографії, яку Райан допоміг вкрасти Тіффані.

- Ви знову звинувачуєте мене в її зникненні! - обурилася я. - Нічого, що в той момент я була з Вами на березі, де пошкодила голову, після чого тиждень пролежала в лікарні?

- Нічого, - впевнено сказав учитель. - Ти не винна. І те, що ти знаєш, коли саме вона пропала, ні про що не говорить, крім як, про твою непередбачливість.

Я прикусила губу. Це ж треба було так легко спалитися? Чому просто не сказала, що поняття не маю, де вона. Так, вирішила фактами закидати. І який результат? Доводити що-небудь марно. Простіше мовчати й думати над більш доречними питаннями в даний момент.

- Визнала свою провину? - професор на мене дивився й хитро посміхався. - Гаразд, повторю своє питання. Що ви тут забули? Чому без дозволу вторгаєтеся до  мого кабінету й лізете в мої речі?

Він підняв з підлоги лицаря й взявся лагодити його ногу, обережно поправляючи засувки на обладунках.

Я глянула на Тіффані. Вона вперше при мені почервоніла й не знала, що сказати. Згадавши момент, коли я розмовляла з Алексом в печері, я зрозуміла всі її почуття.

- А ваш лицар агресивний, - постаралася змінити тему. - Він поранив Тіффані сильно. Добре, що кровоносні судини не зачепив. Мені страшно уявити, що б було тоді.

- Ти, краще, бійся чергової розмови з директором, - містер Фрост поставив лицаря на місце. - Мало було того випадку, коли я тебе випустив з пагорба?

- То була випадковість, - насупилася я, згадуючи той моторошний день.

- Занадто багато випадковостей, міс Родд, - Саймон невдоволено подивився на мене, а потім підійшов до Тіффані й став оглядати її руку.

Я спостерігала за ним, ледве приховуючи всю злість на цього пихатого індика. І що Тіффані в ньому знайшла? Так, гарний, але такий же бридкий.

Хіба, нормальна б людина стримувала студентку колючими кущами, завдаючи усвідомлено їй біль? Або, думає, раз має доступ до тієї печери, в нього повноважень більше, ніж у звичайного професора?

Я спостерігала за тим, як він розмотував бинт Тіффані, щоб розглянути рану, й, раптом, мене осінило.

Занадто швидко він прийшов відкривати печеру. Втім, як і без проблем її замкнув, коли побачив, що вона відкрита. А, значить, ключ він ховає не в кабінеті. Швидше за все, той весь час при ньому. У кишенях, або дипломаті.

Ось, тільки, як перевірити це? Не лізти ж до нього в кишеню, щоб нарватися на зайві проблеми?

Я задумалась. Треба було якось змусити його самого показати ключі.

Шкода, що зараз не було Алекса поруч. Може, він би щось придумав. Хоча ні. Він був проти того, щоб я лізла до межисвіту зайвий раз. Тож, зараз би просто розмахував руками. Отже мені придумати треба було щось швидко й прямо зараз.

З'явилася в мене, лише, одна не найкраща ідейка, яку я вирішила випробувати, через брак інших варіантів.

Скориставшись тим, що професор стояв до мене спиною, я полізла в рюкзак й, відсунувши бутерброди в сторону, дістала свою в'язку ключів.

Згадавши замкову щілину на дверях в пагорбі, я вибрала схожий ключ від воріт гаража й відчепила його від інших.

- Професор Фрост, - звернулася я до чоловіка й підійшла до нього. - Ми просто на головній площі знайшли цей ключ. Він, бува, не вам належить?

Я помахала ключиком подалі від обличча чоловіка, щоб він не міг розглянути його.

- Невдалий спосіб збрехати, - пирхнув професор. - У вашої групи зараз урок, на який ти не з'явилася. І навіщо, тоді, ти йшла шукати мене в моєму кабінеті, знаючи, що я зараз в головному корпусі?

Я надулася. Це ж треба було таку дурість запитати. Але відступати вже було пізно.

- Ну, так, ми не через це сюди прийшли, - я намагалася підбирати слова обережніше. - Але, раптом, ви, справді, втратили? І я сховала його, щоб ось таку придумати відмовку?

Я продовжувала тримати ключ у руках, й уважно дивилася на професора.

- Дурна відмовка, якщо ключ завжди при мені, - він пірнув рукою в кишеню й витягнув звідти в'язку ключів. - Бачиш? Вони сильно відтягують мою кишеню, щоб не відчути, що вони пропали.

- Так, пане професоре, - я згуртувалась, глянула на вікно й зробила найбільшу дурість, на яку тільки була здатна. - Алекс теж був такої думки. Але, знаєте, ви, хоч, і близнюки, він поводиться з дівчатками пристойніше.