Есмі в Академії трьох стихій

Глава 25. Знайти русалку

У вухах дзвеніло від крику Тіффані, що не стихав, очі нічого не бачили, права рука знемагала від моторошного печіння, а тіло виламувало від неймовірного болю. Незважаючи на всі ці відчуття, я продовжувала притискати до себе блондинку, розуміючи всю відповідальність, яка лягла на мої плечі, коли я змусила її стрибнути.

За моїми розрахунками ми повинні були давно приземлитися на сусідні сходинки, але ми продовжували падати в безодню, борючись з диким болем.

- Коли це скінчиться? - завила Тіффані, намагаючись вивільнитися з моїх обіймів. - Ти сказала все швидко пройде.

- Скоро, - насилу я розчепила зуби. - Ще трохи, й все скінчиться. Не бійся. Трохи потерпіти залишилося.

Насправді, я не знала, скільки нам ще так летіти, але моїм обов'язком було дати надію русалці. Щоб вона. Хоч трохи розслабилася й кинула спроби вирватися з моїх міцних обіймів. Не вистачало ще втратити її.

- Скільки ще це терпіти? - на жаль, мої слова не заспокоїли її, й вона продовжувала боротися зі мною. - Навіщо ти мене сюди затягла?

- Будь ласка, довірся мені, - говорити в мене виходило з трудом, але мовчати я не мала права.

 - Нізащо! - Тіффані десь знайшла в собі сили й боляче мене пхнула ліктем в сонячне сплетіння.

Я й без цього ледве стримувалася. Тому від удару я скрикнула й послабила хватку.

Тіффані скористалася цим та спритно вислизнула з моїх рук.

- Ні! Повернися! - заволала, відчуваючи, як дівчина відштовхує мене в сторону, продовжуючи при цьому падати.

Тепер біль поступився місцем паніці, яка розпалювалася в мені. Мало того, що з-за неї в мене не вийшов перехід в межисвіт. Так, тепер ще вона невідомо де.

Від досади й безпорадності я закричала, дозволяючи ще сильніше невидимій силі стиснути мої легені.

Здавалося, ще трохи, і я не зможу більше терпіти це. Але різко все скінчилося.

Я впала на тверду поверхню, перекинулася на спину й продовжила так лежати, не розплющуючи очей, та намагаючись відновитися після довгого польоту.

Болі вже не було. Але піднятися було непросто. Навіть, рюкзак, який все ще був за спиною, не заважав лежати в такому положенні.

Я лежала й думала про Тіффані. Мені було страшно усвідомлювати, що через мене вона могла загинути. Якщо б я знала, що мій вчинок міг привести до подібного, я б не приводила її сюди заради своїх забаганок.

Через деякий час все ж, довелося відкрити очі та сісти, щоб озирнутися на всі боки.

Я сиділа на дуже сухому грунті, покритому невеликим шаром піску. Навколо було розкидане сміття, валялися зламані меблі, та стояли похилені зруйновані будинки.

Над головою було рожеве небо.

Як і при моєму першому знайомстві з межисвітом, тут не було тіней.

Я піднялася й пішла в бік великої гори сміття, яка виділялася тут своїми нереальними габаритами.

Здавалося, вона була близько. Але я пройшла чимало часу, а відстань між нами не змінилася. Мабуть, це витівки тутешнього світу.

Я присіла перепочити.

Навколо була сильна спека. Здавалося, хтось включив духовку та поступово піднімав температуру, бажаючи засмажити мене.

Не знаючи, як врятуватися від неї, я полізла в шафу, яка стояла недалеко від мене. Варто було відкрити її дверцята, як звідти повіяло крижаним холодом.

- Як ще тут шляху до іншої країни не виявилося? - пробурчала я.

Цієї ж миті задня стінка розтанула, і за нею з'явилися кучугури снігу.

Я потягнулася до них, продовжуючи стояти за межами шафи, й помацала ніжний білий сніг. Як і торт Джейкоба, він виявився невагомим, але холодним.

Тоді я спробувала спробувати його на смак, не забувши прошепотіти те саме заклинання, якому навчив мене Алекс. Сніг розтанув на язику, залишивши дивний післясмак.

У воду він, на жаль, не перетворився, але наростаючу спрагу якимось чином втамував.

Я машинально витерла губи тильною стороною долоні. І помітила дивну смужку на правій руці, якої точно раніше не було. Закотивши рукав, я побачила дивне татуювання на шкірі, яке точно не наносила.

Уздовж передпліччя красувалися паралельні смуги, серед яких було три літери «Л».

- Це що за новина? - я присіла біля відкритої шафи й стала розглядати дивний малюнок. - Може, це ребус якийсь?

Зверталася я сама до себе, тому що тиша навколо давила на мене нітрохи не менше, ніж та дивна сила, що стискала тіло при переході в цей світ.

Поки розглядала ці смужки, я встигла сильно замерзнути. Довелося закрити шафу й продовжити шлях до купи сміття, знову знемагаючи від спеки.

Я все ще сподівалася відшукати Тіффані, або зустріти когось зі своїх знайомих. Але, крім сміття, нічого не бачила. Гора була все так само далеко, а сил йти вже не було.

Тоді я вирішила спробувати своє щастя й пошукати, хоча б, якийсь скейт, або самокат.

Я стала бігати від однієї гірки всякого мотлоху до іншої. І незабаром розжилася міцною битою для бейсболу, пляшкою, яку я сподівалася наповнити нормальною водою, мотузкою, з пару метрів довжини, і запакованим бинтом не ясно якої давності.

Крім біти, якою розмахувала в такт крокам, свої знахідки я сховала в рюкзак.

Скільки я так бродила по цій місцевості, сказати було важко. Я втомилася, хотіла відпочити й попити води. Але я продовжувала шукати.

І, коли вже зовсім зневірилася, я побачила велике колесо, що стирчало в купі сухого листя. Я кинулася до нього й почала викопувати з листя.

Моїй радості не було меж, коли дістала майже цілий велосипед. В нього не було педалей. Але це не було проблемою. Їхати на ньому, відштовхуючись ногами, було простіше та швидше, ніж ходити пішки.

На ньому я добралася до гори й стала вивчати тутешні завали. Здавалося, це був смітник втрачених речей. Іншої назви цьому місцю я не придумала.

Я їздила біля підніжжя цієї гори непотребу, сподіваючись знайти щось корисне. Але бачила навколо лише сміття. І чого так до неї прагнула? Чому здавалося, що мені треба дістатися сюди? Напевно, інтуїція моя нікчемна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше