Розділ другий

Ми всі такі різні! 
 
   Минаючи провулки нічного міста можна подумати, що за ліхтарями хтось ховаєтеся, але повз мене проходять такі самі люди як і я. Стомлені, працьовиті, нервові. Ось тільки кожен з тих, хто проходить повз: не помічає, місяця над головою чи зірок, як світять на синьому тлі неба. Марсу який виблискує червоним, і Юпітера який усміхається в сяйві. Бо усі ці люди поспішають покинути темряву, в яку поринуло місто. Напевно зі самих дивен ніч наводила страх на людей. Чому хто зна?? Може тому, що в ночі вилазить все зло на поверхню, а може просто дитячі казки які засіли глибоко в середині кожного. Ніч криє не тільки дитячі страхи, чи вигадані історії з дитинства для залякування. Ніч криє в собі правду яку звичайній людині не побачити просто. 
   Якщо я б сказала що усі казки реальні, більшість людей як, мої одногрупники напевно засміялися і сказали ти хочеш нас залякати. Але говорю вам ніч криє в собі все те що, ми хочемо приховати, правду яку ми хочемо берегти. Хоча напевно після того, як мені розказали хто така, і до якого древнього клану я вхожу, спершу все виглядало безумством. Хоча в дитинстві все було просто, мама ніколи не приховувала свого дару. Лікувати людей вона навчилася від бабусі, єдиний корисний дар в нашій родині, інші зовсім не потрібні на мою думку. Тато постійно каже що мама має золоті руки, з чого вона лише сміється. Бо коли його спита починає боліти вона береться за справу, і до нас приїжджають з міста люди, за те мама бере невелику суму, щоб на щось жити. «Не потрібно боятися брати за свою роботу гроші, бо вся праця повинна бути оплаченою» повторяє мама. 
- Ева Греко!!- озвалася викладачка поглянувши на мене, відвернувши голову від свого щоденника. Ева Греко — коли це починало звучати не завжди це було добре. Можна сказати зовсім ніколи, коли мене викликали значить чекай прочуханки. 
- Греко! Декан викликає тебе!- повторила викладачка. 
- О! Напевно знову щось витнула, може когось зачаклувала!- озвалася з останнього ряду Олена, як завжди дуже креативна з її сторони. Ну нічого на ці її жарти більшість навіть вже не зважає, ну хіба такі самі дурні її подруги. Встаючи повернулася до неї, чомусь навколо цієї дівчини постійно літають якісь незрозумілі відтінки злості до всього оточення, не тільки до мене. 
- Петренко Олена! Якщо не припнеш і ти підеш до декана, але вже через іншу причину.- гаркнула викладачка з першого ряду поглянувши на мене знову. – Греко! Тебе вже чекають, не змушуй довше чекати!- звернулася до мене. Ну якщо чекають, потрібно йти. Пройшовши повз Петренко посміхнулася їй. Помахавши вийшла геть. 
Не дарма говорять, що люди чомусь не долюбляють один одного, звички залишаються звичками навіть, я не знаю як пояснити. Олена ніколи не була надто розумною в групу, а її подруги дві білявки з такими самими як в Петренко думками склали їй компанію ще ту. Напевно зі самого початку навчання для їх цікавих, і не дуже, оригінальних образ. вони обрали жертвою мене, дівчинку з дивакуватим ім’ям та ще й зі села, мама чиєї знахарка. Але, що взяти з таких людей зовсім нічого, вони не можуть дати мені нічого з того що дає світ який оточує їх самих. Вони не можуть зрозуміти те що відбувається навколо. А навіть якщо і розуміли б, надовго їх не вистачило. 
 

 
Ми всі такі різні! 
 
    Наш декан пан Миколайчук. Зветься Йосипом, йому вже перетнуло за сімдесят років, але він ще при такому гострому розумі, що інколи хочеться що Петренко так думала. Коли мене викликали в цей протилежний корпус з навчальною частиною, є два варіанти чому: Перший це напевно хтось знову пожалівся на мене (цього тижня це мало імовірно), другий варіант це те що приїхав мій батько або хтось з родини. Оскільки мобільним користуватися під час заняття не можна, він в такий оригінальний спосіб вирішив викликати мене. Цього разу не могло бути цього варіанту. Бо тато в Греції, а мама не дуже любить міста тому приїздити залишаючи меншого брата не в її стилі. Тому залишається велике питання хто хотів побачити мене, чому саме побачити. Декан ніколи б просто так серед пар не викликав мене без вагомої причини. Миколайчук був надто педантичний до нашого профілю. Він сам був філософом, і добре розумів що під час наших лекцій тривожити дітей які мають думати над важким питаннями життя, не потрібно. Ці слова він говорив нам ще першого дня на курсі, коли знайомив з корпусом. Він вважав що бути філософом — покликання, а не професія. 
Пройшовши повз пані Аллу, секретарку декана, жінка наче вже очікувала мого приходу вона привітно усміхнулася, а тоді занурилася знову у свою писанину. Цокала вона на комп’ютері так голосно що можна подумати вона там роман пише. 
- Доброго дня пане..- і тут я застигла розгледівши навпроти Миколайчука... 
 

…Михайло Темний, детектив поліції, правду кажучи, один зі працівників прокуратури, крім цього реального життя в нього є той темний бік про який краще людям не знати. Михайло вампір, а не просто другорядний кровопивця, а той який в Полтаві займає одне з перших місць. Він начебто стежить за іншими його «родичами», щоб ті не вбивали людей, і ще гірше не показувалися на людях у свої природній подобі. Якщо він тут знач щось сталося серйозне, ми мали якось справу з ним кілька років тому. Довелося помагати, він якимось чином дізнався хто я така. Хоча йому і говорила, щоб він більше не приходив за допомогою до мене. Здається вже говорила раніше що всі казки реальні, от подумати якщо в Полтаві ходить серед ясного неба вампір, нічим не відрізняється від вас… 
 
Ми всі такі різні! 
 
Багато років тому, напевно навіть вірніше сказати століть. Люди знали що на землі існує нечиста сила, у вигляді вампірів, фей, тролів, перевертнів… і різних, при різних створінь. Кожне яке водиться в різних кутках планети в різних лісах, горах, морях, вони серед нас були завжди. Тоді люди складали ці казки які читав напевно кожен в дитинстві, потім вигадувати як їх вбивати. Але ж ні, ви не відрізните вампіра від звичайної людини серед білого дня. Він, чи навіть вона на вигляд буде такий як ваш друг. Зовні зовсім не здаватиметься що він інший, одяг, стиль мови. Навіть часник буде їсти. Це міф він їх зовсім не вбиває, навіть не відлякує. Якщо ви б бачили його як бачу я їх. Ви б зрозуміли що він інший. Я згадувала раніше вже що існують створіння яке не має душі такої як звичайна людина, називала раніше їх без душних. Але моя бабуся каже що будь-яке створіння яке дихає, живе на цій планеті має душу. Просто в них вона чорна або зовсім невидима. Це важко пояснити, але в кожного по різному. Вона не миготить як в людей, не змінює червоний на синій, а просто постійно одна і та сама. Їх не переплутаєш ніколи з моїм даром. 
Коротко про вампірів: тих реальних які ходять на вулиці. Вони справді довгожителів, так подекуди вік одного вампіра може бути тисячі років. Як їм вдається переховуватися між нами, бо що таке світ де можна купити нову особистість за долари. До того ж не так важко країн і міст у світі багато. Один з крутих фактів, вони справді харчуються кров’ю, але кров може бути як людська, так і тварин. Авжеж більшість не хочуть бути ваганами, краще просто замовляти кров за гроші через центри крові. Так простіше. І до того ж вона постійно в запасі буде в них. До речі, вони не бояться хрестів чи вербени, це міф. А вбити вампіра не так і просто, як ви зрозуміли сонце для них теж нічого не означає. Ну принаймні лише прямі сонячні проміння можуть зашкодити їм. Але не настільки як ви думаєте, ні вампір не згорить. Лише трохи пошкодить своє тіло, яке відновить подобу після приймання їжі. Тому найкращий період це влітку, ви їх маже не побачите на вулицях. До того ж повну смерть такому створінню, навіть не принесе кілок, в… як ви зрозуміли в серце. Він лише на час свого перебування в серці оглушує вампіра. А забрати кілок, чого я не рекомендуватиму якщо ви зробили це. (Вони дуже злопам’ятні), він стане живим миттєво. Хоча зробити це не просто, бо вони справді набагато швидші за вас будуть, цього феномену напевно я досі не збагнула. Чому деякі міфи правда, а деякі залишаються вигадкою? Хтозна може самі вампіри написали їх, щоб люди не мали більше правдивих відомостей ніж вигаданих. Може вони так, само не хочуть, щоб про їх існування знали, як і ми не хочемо, щоб наші дитячі казки одного дня стали правдою. Не уявляю світ в якому всі істоти з казок стали реальні для звичайних смертних, це ж був би жах! 
 
До речі!! Великий факт Влад Цепиш. Чи влад Дракула, не був тим вампіром про якого всі так говорять, він був кремезним чоловіком, без страху, але от ні як не вампіром. 
 
Михайло Темний, стояв з лівого боку коло декана, який здається був стомлений, навколо нього знову піднялася сіра імла (схоже на туман). Чоловік поглянув на мене кивнувши сів на стілець. 
- Доброго Греко, я викликав Вас для того, щоб ви могли поговорити з паном Темним, пан детектив говорить, що ви проходите в одній справі, як свідок. – Свідок щось нове з погляду Михайла, раніше він вигадував що був моїм родичам. В коледжі усі мені заздрити що маю такого дядька молодого і красивого. 
- Так. Виникли деякі питання доведеться відлучитися на місце ще раз обговорити Ваші покази,- звернуся Михайло до декана, до речі ще один міф те що вампіри можуть впливати на розум людей. Вони зовсім не впливають, як вважають більшість людей. Їхня привабливість робить все замість цього. Вони можуть лише натякнути й все людина вже просто, чоловік це чи жінка. 
- Добре. Думаю твої однокласники перепадуть тобі домашні завдання.- заявив декан поглянувши на мене. 
 
Не люблю тікати з пар серед дня, особливо коли викладають філософію. Вибігти на холодну вулицю, коли за вікно ллє дощ, зі снігом. Найшов коли прийти, знову щось просити. Чому саме простити, бо цей Темний не вміє по іншому. Знаючи що він один з клану вампірів в Україні, до речі, щоб знали їх в наших краях не так багато. Хоча погода тут сам раз особливо на заході. Вони люблять коли дощ, темно мало сонця. Тому більшість живуть серед людей на заході, там вони почуваються як в дома, хоча в таких створінь як вони не має постійного дому… самі розумієте чому. 
- Вам не набридло!??- мовила повернувшись до Михайла. Він як завжди весь в чорному, з краваткою в костюмі, відкрив парасолю наче дощ для нього щось означає. Його душа як і була завмерла і не ворушиться у своєму темному колі. Доторкнувшись до свого кулона. До речі забула, ще головне сказати. Наш клан можна впізнати через дивні аметистові прикраси заточені в срібло, свій я отримала від бабусі в шістнадцятий рік народження за кілька місяців після того, як вона злягла. Невеликий кулон срібного серця з пурпурним камінчиком в середині. Знак пурпурного серця, я єдина з клану маю саме такий аметист на шиї. Інші персті, чи просто кулони з каміння. Прокрутивши його між свої пальців ми підійшли вже до його машини, сіра іномарка на бампері наклейка вовка, як смішно. – Вам не надоїло?- знову запитала чекаючи відповіді від Темного. 
- Ева ти ж знаєш, мене б тут не було якщо нічого термінового, — заявив він поглянувши на мене своїми темними очима. Мене не проведеш, не вийде. 
- Ах, то що щось сталося?? – скидаючи це я одразу сіла в машину. Не люблю холоду, а ще гірше коли погода сама не знає чого хоче, як ці люди. Нахилилася до кондиціонера і ввімкнула його. 
- Правильно,- мовив своїм спокійним тоном. На вигляд йому не більше тридцяти років. Хоча знаючи що вампіри не старіють йому може бути  триста, а то і більше. Дивно, але минулого разу мене зовсім не хвилювало скільки років Михайлову, може тому що це було два роки тому і мене зовсім не цікавив світ вампірів. Та і справу яку я допомагала зробити була проста. Хоча після цього, він обіцяв що не буде тривожити ніколи не мене, ні когось з мого клану. 
- Ти можеш сказати, а не ходити навколо як умієш? 
- А ти виросла,- зауважив розглядаючи мене, від цих його поглядів справді стає непособі. 
- Принаймні хтось з нас змінився?- мовила коли він нахилився вимкнув пічку. 
- Ева, я б не тривожив тебе, але знаю лише одну тебе чаклунку в цьому місці, до того ж ти з клану пурпурне серце. 
- І?? 
- Ти сама знаєш що Ваш клан один з найсильніших чаклунів. Минулого разу твій дар допоміг знайти нового вампіра який вбивав людей. Я дуже тобі був вдячний ніхто не встиг розрити нас… 
- У Вас в родині знову якісь проблеми. Хтось вкусив людину і не розрахував сили. А потім ще й дав випити своєї крові думаючи оживити, а??- Темний повернув голову до мене, його вираз обличчя говорив зовсім про інше. Все в цих вампірів завжди так, хтось натворить щось, а інші повинні розбиратися. 
Коли Михайло вперше мене зустрів, два роки тому, коли лише як новачок була в цьому всьому містичному світі, де багато не людей (істот з казок та легенд). Мені здавалося спершу, що цей чоловік лише хворий говорячи мені що він вампір, але все стало набагато серйозніше після того, як він розказав усе про мій клан. Можна було сказати що не так багато, але достатньо щоб привернути мою юну уяву. (Раніше бабуся (Яна) розповідала мені що у світі де існують чаклуни та маги, що всі казочки які ми в школі вважали вигадкою,- правда. Бо світ який ми бачимо набагато більший, і яскравіший чим здається на перший погляд. У світі де існує людське зло, існує і зло з темного боку світу, з боку магії та містики.) То ось Михайло Темний, як він тоді мені назвався, звідкись знав усе про мене. Він завалився в мій гуртожиток серед ночі шукаючи Греко, тобто мене. В низу на той час працювала ще така зла коменданша. Почувши що мене шукає поліція одразу направилася з чоловіком до моєї кімнати. Як виявилося мене не було в кімнаті, я сиділа на невеликій даху дивлячись на вулицю. Тепло було травень місяць, люди продовжували веселитися за вікном. Люди звичайні їх емоції мене завжди приваблювали, дивилася і вчилася розбирати їх. Напевно саме тоді мені найбільше захотілося розвивати свою силу. Моя сусідка по кімнаті прибігла вигукуючи що мене шукає слідчий, здавалося було жартом, але ні. Я вийшла, справді в низу поруч з моїми дверми вже весь поверх сполохавши стояв він; вродливий молодий слідчий з темно карими очима. Які в ночі виглядали зовсім темними. Серед моїх одногрупників та сусідів по гуртожитку він єдиний був з чорною душею (аурою), я не могла побачити нічого з його емоцій. Чоловік лише вирішався на мене, на вигляд йому було не більше як двадцять п’ять років. Напевно всі дівчата на поверсі встигли розглянути кожну клітинку цього незнайомця. Перше що мене здивувало що слідчий, ким він є насправді. Вирішив завітати до мого гуртожитку в ночі, а саме близько одинадцятої вечора. Друге це те що я рідко зустрічала таких як він, не людей. І третє він одразу сказав що знає хто я така. В той раз він хотів, щоб допомогла знайти йому новачка зграї. Хоча ні, так говорять вовкулаки, вони існують. Новачка, тобто вампіра який перетворився лише кілька тижнів, чи днів тому. Той якого мучить жага людської крові, той який боїться денного світла, бо досі не звик до нього.