Розділ десятий

Ми усі такі різні! 
 

 Дорога назад до Полтави по засніжених трасах забрала в нас коло п’яти годин, замість трьох які ми мали подолати якби сніг не засипав дорогу. Нам довелося чекати у корці кілька годин, поки витягували фуру що застрягла. Ми виїхали одразу після того, як снідали, Михайло не говорив куди саме цього разу направлялися. Але навіть цю їхню загадкову в’язницю я не роздивилася, оскільки після дивакуватого заклинання просто втратила свідомість. Могла згадувати лише що там були Олексій, троль, злий вовк Ніколас, і ще двоє чоловіків яких я не встигла розгледіти, чи розпитати хто вони такі. Окрім них були ще трійка помічників, і все, жодного доказу що секретна в’язниця для істот існує в мене досі не було. Напевно тому мій скептизм зростав, хотілося вірити цьому вампіру, його історія кохання досить заворожувала. Але за триста років життя можна було мати таких історій багато. Дивно було лише те що він продовжував зберігати фотографію Анни коли самої дівчини вже не було в живих. В цих вампірів все якось по чудному, я лише надіялася що ми не поїдемо назад до Ніколаса та його зграйки ненавидних істот які просто жадають познайомитися з моєю кров’ю. Хоча від Темного можна очікувати все, він не говорив жодного слова після того, як сіли в машину. Навіть на трасі коли ми просто стояли, мені довелося розважати себе дивлячись на людей які відчували різні емоції. 
Не минуло і тижня як уляпалася в цю справу, саме уляпалася, бо по іншому це не опишеш. Зграйка вовків, та кілька добрих вампірів не входили в мої плани з завершення цього семестру. 
Коли мої думки прийшли в реальність помітила як Михайло вже заїхав на територію гуртожитку, не вже я про кліпала більшу частину дороги. Ну ту частину коли ми монотонно їхали на швидкість 100 або вісімдесят, інколи і менше. 
- В мене справи, я приїду за тобою у вечері коли ти здаси всі свої заліки. Не хочу, щоб ти потім винила мене через погані оцінки. І ще Ева, в нас багато справ, тому потрібно думати головою перш ніж ти щось робитимеш, — він поглянув на мене строгими очама. 
- Ну, а кого я маю винити? – відповіла схопивши свої речі. 
Темний як завжди не відповів нічого просто поїхав геть. 
Пройшовши в гуртожиток після того що тут сталося, на вахті сиділа інша жінка, показала перепустку їй, вона кивнула пропустивши в середину. Гуртожиток був тихим, на першому поверсі було фото нашої Марії Миколаївни в низу квіти та свічки які горіли. Поглянувши на них, зрозуміла що все це було правдою. На мить роздивилася її, а тоді пройшла на другий поверх до кімнати. Коридор був тихим, напевно більшість на заняттях. Повертатися до кімнати після того що сталося, не було приємно напевно навіть страшно. Дівчата напевно сердиті на мене, а ще гірше весь гуртожиток гудітиме про те що сталося. І я не розумію до кінця цього. Напевно чутки про те що сталося з Марією розлетілися швидко по всьому гуртожитку, а за ними  теорії змов. 
Доторкнувшись до ручки дверей поглянула на кімнату, в низу були зібрані мої речі. Одяг в сумці, інші дрібниці в пакетах для сміття. Стало одразу зрозуміло що мені тут не раді. Після того що сталося я жодної, іншої реакції від сусідок не повинна була чекати. Сівши на своє ліжко оглянула кімнату, в які провела не поганий рік. От лишень чомусь завжди не щастить зі сусідами. Лише почала задумуватися як в кімнату зайшла Ліза, дівчина скоса поглянула на мене опустивши свій погляд на речі фиркнула. Розумію що після того, як кімнату перевернули, а Марія Миколаївна загинула усі звинувачували мене в цьому. Оскільки жінка напевно скоїла цей вчинок, через те що звинувачувала себе у цьому. В неї  раніше були трохи дивакуваті замашки, про її психічний стан ходило багато чуток. Напевно так думали інші мешканці гуртожитку, хто не знав правди. От все було не так, мовчки перевірила чи всі мої речі на місці, вийшла з кімнати в останнє поглянувши на Лізу. Ліза скосила погляд захлопнувши двері за мною. Тепер в мене не залишалося варіантів куди йти. Пройшовши на автобусну зупинку, сіла на лавку поглянувши знову на людей що стояли переді мною. Усі вони заклопотані у свої справах, хтось випромінював тривогу, хтось злість, але жодної сильної агресії яка мене б здивувала. Лише одна дівчина серед усіх відрізнялася, вона час від часу дивилася на мене, її аура була чорною як Михайла. Вже приїхала не одна маршрутка, а вона продовжувала вивчати мене, коли раптом просто підійшла сівши поруч. На зупинці окрім нас двох залишалося ще двоє чоловіків, один з них був молодий і дивився лише на дорогу. Швидше за все виглядав автобус, інший старший який поводився спокійно оскільки вів бесіду з кимось телефоном. Ніхто з них не викликав підозри, звичайні люди в обідню пору. Я і сама була б рада опинитися вже в автобусі дорогою до університету. Та от чомусь він ні як не хотів їхати. Хоча напевно з цими сумками тягнутися до університету було тупо. 
Дівчина знову поглянула на мене усміхнувшись, якраз в цей момент приїхав потрібний автобус. Я підвелася направившись до нього, хлопець який виглядав автобус зайшов слідом за мною, а тоді та сама незнайомка. Сівши коло водія поглянула на дорогу, хоча позаду весь час відчувала, як на мене хтось дивився, так сильно що мій кулон почав знову пекти. Він раніше відділяв легке тепло, але цього разу він горів. Моя рука потягнулася до нього, але через куртку і шарф дістатися не змогла. Всю дорогу лише думала що потрібно було набрати Темного, але він сам казав що в нього справи. Напевно не тільки я маю особисте життя, хоча яке там життя коли мене контролюють вампіри. Вийшла з автобусу на зупинці не було жодної людини, лише кілька машин проїхало повз. Йдучи до свого навчального корпусу, відчула як в руках стало важко. Сумки надто важкі для мене, зупинившись помітила вже студентів які вийшли на обідню перерву повз мене пройшло декілька. Коли я встигла відвернутися помітила перед собою ту саму дівчину, цього разу вона дивилася на мене усміхаючись вивчаючи. 
- Привіт, Ево!- мовила вона, у неї були яскраво блакитні очі, шкіра як мармур біла, а нігті досить симпатичного відтінку рожевого, крізь шапку не могла роздивитися колір її волосся. Але навіть без нього вона здавалася дуже красивою. – Мене звати Роза, ти напевно чула вже про мене, — Роза! Та сама сирена, на ім'я Роза? Не могло бути, я кивнула розуміючи що стало моторошно. 
- Марія передає вітання, і те що вона скоро поверне свою силу, а точніше вже сьогодні. Артур підібрав їй не прогнану жертву, для обміну з землею. Лише допомога чарівного мага допоможе нам визволити її дари які природа забрала в неї. А потім твоя черга, ти ж розумієш що вампіри не захищатимуть вічно тебе, в них теж може бути план. Наприклад коли вони вияснять що зі твоєю смертю можна на завжди покінчити з цим рада вирішить це зробити. Михайло тобі не сказав про цей нюанс?- мовила Роза, повернувши голову за собою. Я помітила як на нас витріщався один зі студентів, прямо що Роза зашарілася вже.- Ой, ці вовки, дуже симпатичні завжди, напевно Михайло не довіряє тобі на всі сто відсотків. Жаль що він не такий добрий. Подумай Марія робить таку пропозицію в останнє, і не забувай що вихід для них вбити носія амулету і сила одразу піде в землю. Знайти мага для бар’єру в’язниці можна простіше, а захистити ворота від нас ні,- мовила Роза швидко пішла геть.