За кілька років до..

    Ранок Адама, сьогодні, розпочався о десятій, у той час коли більшість працівників та старанних студентів Манхеттену, вже як кілька годин, прокидались на своїх робочих місцях та в лекційних залах. Останнім часом він приймав невелику кількість пацієнтів, які тим не менше платили дуже пристойні кошти. Їх було достатньо для того щоб він не відмовляв собі ні в чому що стосувалось улюблених ресторанів, дорогого гардеробу, вільного часу для читання книг та власного письма. Клієнти знали його книги, вірніше чули про одну й ту саму, найпершу, яка бестселером два роки тому стала.       
  "Ментальний острів свободи" - він написав її за п'ять місяців і шліфував п'ять років, і напевне б продовжив би далі, ніяк не наважуючись на публікацію через свій ідеалістичний підхід. Який у дійсності межував з набагато більшим за нього страхом стати ще одним, нікому не відомим, й ще гірше за це справедливо забутим, нікчемним, автором.
  Однак невипадкова-випадковість звела його із нею, якій сказав що любить. Він так ніколи не кохав, це і без слів Ребекка знала. Саме вона змогла допомогти і  одночасно зруйнувати міцно-збудований, з його непевності, бар'єр. 
  Реббека мала хист помічати в людях їх кращі прояви, тим самим даруючи їм дещицю впевненості і віри в себе. Історія кохання Адама і Ребекки розквітала обережно, для більшості їхніх друзів навіть повільно. Їхні колись обпечені серця не поспішали кинутись у лавину  нових почуттів, що щойно вирвались на волю. У них було все, розмови до ранку, танці під зорями на березі океану, перша спільна подорож у Париж і їх перший, давно бажаний, і від того ще більш особливий поцілунок на Ейфелевій вежі. Здавалось що це лише початок їх спільного, довговічного, щастя.
 Десятого червня, рівно місяць як її не стало, із-за аневризми головного мозку. Два роки, два  місяці та дев'ять днів щастя обірвались волею долі, раптово, назавжди.

  - Я скучив.. Я так скучив кохана!
Промовив Адам дивлячись в дзеркало у ванній кімнаті, витираючи вологе обличчя зім'ятим махровим рушником, незмінним вже чотири тижні. Раніше Ребекка дбала щоб у їхній орендованій квартирі, що знаходилась на сьомій авеню, поруч з Центральним Парком, завжди були свіжопопрасовані та духмяні рушники. 
  - Як же мені не вистачає твоїх  обіймів, твоєї посмішки. 
    Твого:
  - А я кохаю тебе, мій божеволійний професор! 
  Так завжди лагідно і ніжно називала вона Адама у моменти приступу кохання. Ребекка навмисно вимовляла це слово з помилкою, з акцентом на літері "і".  Вона полюбляла повторювати, що також, зовсім трішки божевільна, і ця схожість і є рецептом їхнього спільно щастя.   
  - Ребекка, ну як же так..?
  Адам поглянув ще раз у дзеркало, там побачив її, очі зволожились підступаючими від горла слізьми. Перекотиполе з емоцій закрутило у носі і все тіло напружилось від болю і відчаю, які вбивчим цунамі накрили його. Цю хвилю він не міг й не хотів зупиняти. 
 Адам не торкався речей Ребекки, взагалі нічого не змінював у їхньому розташуванні. Все так і залишилось як у той безжалісний день, на тих же місцях, які пам'ятали її кроки, доторки і подих життя. Він хотів бачити те що бачила вона, в останнє, це єдине що залишилось у них з матеріального, тактильного.
  - Заспокойся, візьми себе в руки! 
 Важко видихнувши й кілька разів вмивши обличчя прохолодною водою, він вирушив на кладовище. Де у товщі, ще свіжої, просоченої слізьми горя землі, раптова смерть їх кохання сховала.

   О другій годині дня, в робочому календарі Адама, була запланована зустріч з пацієнтом невротиком Джоном. Який страждав від нав'язливих ідей. Він щиро вірив у те що більшість випадкових людей, не кажучи вже про колег по роботі, про яких він постійно згадував, бажають заподіяти йому щось зле, інколи навіть вкрай недобре. Фантазія Джона здавалось не мала меж у вигадуванні нових зло-теорій, які часто звучали доволі правдоподібно. 
   Адам пішов на роботу, навіть у цей день, після відвідування кладовища. Занурившись з головою у робочий процес, у голови інших людей, в їхні проблеми,  він міг хоч на деякий час забути про власну трагедію.

  - Мої вітання Джоне! 
    Не надто виразно посміхаючись і одночасно протягуючи руку він почекав доки її першим стисне Джон. Кожен момент був важливим, все для того щоб налаштувати пацієнта на необхідний лад, створити робочу атмосферу.
  - Як ваші справи!? 
     Продовжив Адам.
  - Та як завжди, борюсь з цим світом з останніх сил лікарю . Уявляєте, коли я їхав до вас, таксист напав на мене. Так, вам не почулось, напав! 
    Лице Джона зморщилось від злості і образи, а голова почала ритмічно похитуватись то взад та вперед, безперестанну.
  - За те що дав йому замало чайових! Що за наглість, що з цими людьми не так?
  - Джон, як саме він на вас напав, ви травмовані? 
  - Ні, словесно! Він сказав сухе дякую, стиснутими від злості губами. Таксист просто випромінювало зневагу, дорікаючи дивився на мене. Баньки цього хама вип'ятились так наче його вжалив джміль, ще й кілька разів підряд, в це саме місце! В цей раз, присягаюсь Адаме, так і було! 
  - Джон, а де ж конфлікт? 
  - Та це ж очевидно! Хто з нас психотерапевт врешті-решт? 
 Джон часом переходив на особистості, а Адам інколи дозволяв такі прояви певній категорії пацієнтів зважаючи на їх часто неконтрольовану емоційну нестабільність.
  - Він же чітко дав мені зрозуміти що я жлоб. Побачив що я при розрахунку, через термінал у таксі, заплатив мінімальні чайові. А цей мужлан явно очікував що я маю віддати йому всі свої важко зароблені. Ще було б добре, напевне, якби я переписав на нього свій будинок, а іпотеку виплачував би сам! 
 - Зрозумів Джон, сьогодні ми знову попрацюємо з вашими асоціаціями.
- Адам, ви ж знаєте я готовий на все! Я так хочу навчитись ігнорувати цих токсичних людей!