Розділ 4. Звинувачення

Першим відчуттям була слабкість і лише згодом біль і безсилля. Приходити до тями прив’язаним до стільця ставало поганою звичкою. Я спробував розплющити очі, але повіки немов склеїлися. Залишалося вслухатися в навколишні звуки.

– Нічого виправдовуватися, це тільки ваша вина. Я ж наказала не зводити з нього очей! – почув я голос Марини. Судячи з акустики, ми були в приміщенні.

– Ну хто ж міг припустити, що вони раптом листами обміняються?! – пролунав зовсім поруч голос, і я впізнав малолітнього викрадача, який разом з дружком-здорованем недавно викрав мене з альтанки в парку і відлупцював.

– Ви уявляєте, що було б, якби їх побачили разом?

– Але все ж утряслося!

Останню фразу вимовив той самий здоровань. Тепер не залишалося сумнівів, що вони діяли за вказівкою Марини. Я щосили намагався розплющити очі.

– О! Він, здається, оклигав, – сказав малолітка і поторсав мене за плече.

– Залиш його, – скомандувала Марина. Вона підійшла до мене і нахилилася так близько, що я відчув її подих. – Валеро, ти мене чуєш?

Я спробував відказати, що мене звуть інакше, але зумів тільки мугикнути.

– Скільки ти йому вколов? – запитала вона у когось.

– Та вже має попустити, – відповів здоровань.

– Гаразд, подбайте про нього, а я почищу комп’ютер. Так, і ще, де його телефон?

– Ось, бос, – сказав хлопчисько.

– Припини називати мене босом.

– Так я ж із поваги.

Я почув як Марина пішла, а її вірні пси залишилися вартувати мене.

– Тепер зрозуміло, чому творець оточив себе такими красунями – подивися на цих крихіток, – засміявся малий.

– Неслаба у нього колекція журнальчиків, – підтакнув здоровань.

Зі сказаного я зрозумів, що сиджу вдома, а рідні стіни, як відомо, надають сили. Величезним зусиллям я підняв голову і побачив, як ці двоє розсілися на дивані у вітальні і безцеремонно нишпорять в моїх речах.

– Марино, він заворушився, – крикнув здоровань.

До кімнати ввійшла вона, та, яка хтозна чого не залишає мене в спокої. Сіла на стілець навпроти. Хоча я був її бранцем, побитим, змученим, який мав би ненавидіти, навпаки, зараз захоплювався нею. З огляду на те, що зустріч була далеко не світською, я безцеремонно почав оглядати красуню з ніг до голови.

– Подобаюся? – в її тоні не було ні краплі грайливості, скоріше, непідробний інтерес.

– Так, – просто відповів я на прямолінійне запитання.

– Ще б пак ти йому не подобалася, – розсміявся молодик.

– Помовч, – осмикнула його Марина. – Розумію, тобі складно в це повірити, але ми не вороги.

– Але і на друзів не схожі, – вирішив я відразу розставити всі крапки над “i”. – Чому ви напали на мене?

– Заради захисту...

– Від чого це ви таким дивним способом мене захищаєте?

– Не тебе, – спокійно парирувала Марина. – Якби ти пересидів потрібний час у будинку Олександра і Насті, не потрапляв би в колотнечі.

– До речі, про цю пару. Я думав, вони загинули. Тобі не здається, що занадто дорогий спектакль для одного глядача?

– Насті більше немає, – сумно відповіла Марина.

Я подивився на її підлеглих і зрозумів, що хоч якусь правду мені вдалося дізнатися.

– Мені шкода, – сказав я щиро. – Добре, а Рита теж ваша людина?

– Ні.

– Тоді чому ви її забрали?

– Щоб з’ясувати, хто вона така.

– Я вам відповім...

– Ти нічого не розумієш, – перебила мене Марина. – Те, що здається очевидним, таким не є.

– Я вже втомився від всіх цих загадок. Якщо ти знаєш щось, що невідомо мені, просто розкажи.

– Всьому свій час. Ти повинен пройти ще одне випробування, щоб ми цілковито довіряли тобі.

– Не пам’ятаю, що було в минулому, але зараз не хочу мати з тобою жодних справ.

– Тобі цього не уникнути. А тепер слухай уважно, – не встаючи зі стільця, вона нахилилася до мене. – Твій комп’ютер я почистила, так що не намагайся шукати зустрічей ні зі мною, ні з тим, кого чекав сьогодні.

– Чому?

– Так буде краще.

– Для кого?

– Для вас обох.

Вона показала мій мобільний з подарованим нею брелоком-єнотом, демонстративно зняла його і повісила замість нього брелок у вигляді кота.