Розділ 8. Перехоплення

«Це якесь дежавю», – подумав я, розплющивши очі й побачивши стіни лікарняної палати.

– О! Отямився, кличте лікаря, – захвилювався чоловічок середніх років на сусідньому ліжку.

Я спробував підвестися, але моторошний головний біль паралізував тіло так, що аж в очах потемніло.

– Здається, він знову відключився, – озвався хтось інший.

У палату забігла медсестра.

– Що трапилося, чого на сигнальну кнопку тиснете? – запитала вона.

– Герой прокинувся.

Медсестра підійшла до мене і перевірила пульс, а потім легенько поторсала за плече.

– Агов, герою, розплющ очі і подивися, яка до тебе краля прийшла, пульс відразу підскочить, – пролунав чийсь баритон.

У палаті зареготали, і за голосами стало зрозуміло, що поруч зі мною знаходяться принаймні четверо чоловіків.

– Ви мене чуєте? – нахилилася до мого вуха медсестра так близько, що я відчув квітковий запах її парфумів.

Тільки на Пандорі я міг відчувати смак і розрізняти запахи, невже зумів зцілитися? Я проблимався і побачив миловидну молоду дівчину, певно, недавно з медучилища.

– Хворий, як ви себе почуваєте?

– О! Дивіться, усміхається… Та здоровий він, – сповістив сусід праворуч ще до того, як я встиг відкрити рота.

– Що за шум аж у коридорі чутно? – увійшов сивочолий лікар, приязний такий дідусь. – А, супермен нарешті отямився. Ну, що нам скажете?

Я вражено дивився на сім пар очей, які втупилися в мене. Якщо в погляді лікаря і медсестри читалася хоч якась турбота, п’ятеро сусідів по палаті очікували почути захоплюючу історію, як я опинився на лікарняному ліжку.

– Що трапилося? Чому я тут?

– Ви у мене питаєте?! – від здивованої гримаси окуляри лікаря підскочили вище перенісся. – Я можу тільки сказати, що ви надійшли до нас з численними синцями та саднами. На щастя, обійшлося без переломів, хоча у вас легкий струс мозку… Як, не нудить? Голова не паморочиться?

– Ні.

– Дуже цікаво, – відповів доктор, переглядаючи свої записи.

– Та геройствує він, Сергію Володимировичу, прийшов до тями і гепнувся, коли намагався встати, – повідомив сусід зліва.

– А обманювати негарно, – пригрозив указівним пальцем лікар. – Мені, припустимо, ви ще можете збрехати, але ось правоохоронцям не вийде, так би мовити, стаття за надання неправдивих свідчень. Іришо, запроси шановних поліцейських, пацієнт цілком може відповідати на їхні запитання.

Сусіди по палаті буквально затамували подих у передчутті захоплюючої дії. Я ж приречено глянув на лікаря, бо зараз аж ніяк не був готовий до зустрічі з поліцією. Розповісти їм правду? Цікаво, в цій лікарні є психіатричне відділення чи мене просто ескортують до спеціалізованої лікарні?

За кілька хвилин повернулася розгублена медсестра.

– А вони пішли, – сказала вона лікарю.

– Як пішли? Зовсім?

– Зовсім.

– Нічого не розумію. Ну, добре, тоді лежіть, одужуйте і, до речі, подумайте над своєю поведінкою. Так ризикувати – і заради чого? Ваше життя безцінне і обривати його в такому юному віці щонайменше нерозумно і безглуздо.

З цими словами літній лікар пішов, забравши з собою, на превеликий жаль, і чарівну медсестру

– Ну, розказуй, – не витримав сусід із ліжка навпроти.

– Що розказувати?

– Як ти сам проти цілої банди пішов.

– Та дайте йому спокій, – сказав чоловік біля вікна. – Подивіться, він зовсім не розуміє, що відбувається.

– Добре ж його по голові торохнуло, що всю пам’ять відбило, – відгукнувся дідок біля стіни.

– Тримайся, хлопче, такі герої на вагу золота, – підбадьорив мене низенький сусід.

У палату повернулася медсестра з величезним букетом і підійшла до мого ліжка.

– Хворий, це вам, посильний приніс.

– Від дівчини? – грайливо підморгнув найтурботливіший сусід праворуч.

– Картки немає, – відповіла медсестра, – ось, тільки іграшка була.

Вона простягла мені брелок у вигляді мультиплікаційного персонажа, каченяти в чорному плащі.

– А, тоді це, напевно, від фонду, який тієї ночі грабували. Вони ж комп’ютери в дитячі будинки постачали, – повідомив чоловік біля вікна.

– Звідки ви так багато знаєте? – запитала медсестра.

– Це вони всі дохляки кволі, а я прогулювався і чув, про що поліцейські говорили.