Розділ 9. Творці

За дверима виявилася досить скромна спальня. Перше, що впадало в очі – велике м’яке крісло з високою спинкою. Воно стояло біля вікна в напівтемряві, освітлюючись спрямованими на нього стельовими лампами. У кріслі, сівши у нього з ногами, розкуто сидів хлопець років двадцяти. В руках у нього аж стрибав джойстик – не відволікаючись на мене, він грав у якусь гоночну гру.

– Це Піт – фантом, якого я створив, але він мені ще й помічник і друг.

Я повернувся на голос і побачив ліжко, в якому лежав старий. За його ріденьким волоссям, глибоко посадженими очима, змарнілій шкірі рук і роздутих венах я визначив, що йому аж ніяк не менше ста років. Так ось він який – творець! Щось подібне я й очікував побачити.

– Мене теж ви створили? – запитав я те, що хвилювало мене найбільше.

– Ні, у вас із Мариною інший творець – один на двох, так що ви з нею майже як брат і сестра.

Родичка, яка виникла у мене так зненацька, всіляко уникала мого пильного погляду і, наче убезпечуючи себе, ступила ближче до ліжка старого.

– Сонечко, що там із загиблими тінями? – освідомився у неї творець.

– Все гаразд, якщо поліцію не задовольнить ідентифікація осіб, ми створили їм надійне минуле. Навіть якщо перевірятимуть, то брехня, розбавлена ​​правдою, ще жодного разу не підводила.

– Все одно не розслабляйся, – усміхнувся Марині старий і переключився на Піта, – простеж, щоб від тіл позбулися за першої нагоди. Нема чого поліцейським бачити розвіювання тіней.

– Добре, – сказав Піт, кивнувши.

– Що ж стосується тебе, Валерію, не стій біля дверей, сідай, – він вказав на стільці біля свого ліжка.

– Мене звати Лаврентій, – поправив я старця.

– Це не твоє ім’я, – заперечливо похитав головою творець. – Ти копія Лаврентія, але у вас не може бути одного імені на двох. Я чув, Марина назвала тебе Валерієм, ось ним і зоставайся.

Цього разу їй не вдалося уникнути мого пронизливо-осудливого погляду, та Марина була не з боягузів і стійко витримала атаку.

– Як таке можливо: фантоми, тіні, ілюзори? Ви що, боги, раз можете створювати цілі світи? – продовжив я розпитувати.

– Ніхто з творців не має ілюзій щодо своєї божественності. Ми всього лише із  яскравішою фантазією, ніж інші. Людям завжди було властиво мріяти, а з розвоєм комп’ютерних технологій з’явилася можливість втілювати фантазії. Те, що думки матеріальні, люди знали давно. Ще в дев’ятнадцятому столітті заговорили про можливість управління своїм життям, якщо контролювати думки. В кінці двадцятого століття мова пішла про трансерфінг реальності, а в двадцять першому столітті створилася ідеальна платформа для людей, здатних не просто обговорювати, а й діяти.

– Ви можете змінити світ?

– Всі ми тією чи іншою мірою зміняємо світ, навіть ти, хоча і не є людиною. Я ж належу до тих поки що небагатьох людей, хто зміг створити власну матеріальну реальність.

– Таку, як Пандора? – запитав я.

– До неї я не маю ніякого відношення. Зараз створюють багато нових світів, але чимало з них і зникають. Так пішов у небуття мій найперший світ, заснований на комп’ютерній грі «Козаки» [10]. Ти, напевно, про неї не чув. Я був молодий і буквально марив нею. Проходив гру від початку до кінця раз за разом. Тоді інтернет тільки набирав обертів і те, що я з друзями створив штучну реальність, було справжнім дивом, проте залишається загадкою і донині.

– Чому?

– Для створення такого світу потрібні люди з різним складом розуму. Перші – ідейні натхненники. Вони створять канву нового світу, матрицю, на якій все триматиметься. Далі необхідні силовики для утримання цілісності світу, розширення його матеріальної форми. Ще будуть потрібні системники, які упорядкують усе матеріальне і розроблять правила гри. І останні – духівники. Саме вони наповнять життям створений світ. Незважаючи на те, що подібних творців навіть зараз один на десяток мільйонів, тоді їх було ще менше. І от уяви, що випадково в одному місці зустрілися чотири людини, одержимих однією грою.

– Звучить нереально.

– Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Якоїсь миті утворився нерозривний взаємозв’язок, схожий на колективне мислення. У багатогодинній грі втрачаєш відчуття реальності. Ми ніби пірнули у гру і, не зважаючи на те, що залишалися сторонніми спостерігачами, пильно стежили за тим, як комп’ютерні персонажі з мальованих бездушних форм ставали реальними людьми. Приголомшені тим, що відбувається, ми водночас вимкнули комп’ютери і отак вперше погубили створений нами світ з усіма його мешканцями.

Я помітив, що хоча Піт як і раніше несамовито бавився кнопками ігрового джойстика, він уважно дослухався до розповіді старого. Коли творець розповів про загибель створеної нової реальності, Піт завмер, а Марина не помітила, як стиснула в кулаці край своєї коротенької спіднички.

– Це був довгий шлях помилок і усвідомлення себе. Згодом ми навчилися оберігати світ, навіть створили кілька інших. Чим більше ми удосконалювалися, тим сильніше буяла фантазія. За світами з’явилися привиди, тіні, фантоми, ілюзори. Останні – це наш зв’язок, спосіб спілкування з персонажами ігор.