Розділ 10. Острів ляльок

Певна річ, я очікував від Світлани скандалу чи, принаймні, докорів, але щоб отак відразу налетіти і врізати ляпаса – це було цілковитою несподіванкою.

– Невже я для тебе зовсім ніхто? – лементувала вона.

– Світлику, вгамуйся! Ти не думаєш, що це не найкращий спосіб початку розмови? – спробував заспокоїти її Матвєєв.

– Я сподівався, ти прогуляєшся по крамницях і заспокоїшся, але на тебе шопотерапія нестандартно подіяла, – потираючи опухлу щоку, розгублено дивився я на розгнівану дівчину.

– Ти що, знущаєшся?! – знову закричала вона.

Очі її миттєво наповнилися сльозами, і вона накинулася на мене з кулаками. Довелося схопити її за зап’ястя і утримувати на рівні витягнутих рук. Матвєєв же схопив дівчину за стан і ривком відтягнув від мене, тим самим вивільнивши руки дівчини. Це було його помилкою. Нестримна лють надала Світлані незвичайної сили. Спершу вона стусонула лейтенанта ліктем у дихало, потім розвернулася і штовхнула на підлогу. Не чекаючи такого, поліцейський незграбно звалився на поранений бік. Він гучно застогнав, врятувавши мене від наступних атак.

– Ой, пробач, тобі дуже болить? – заквилила Світлана.

У відповідь Матвєєв знову жалібно простогнав.

– Тримайся за мене, я допоможу сісти на диван.

Вона пірнула лейтенанту під пахву і, тримаючи його однією рукою за торс, а другою притримуючи за руку, накинуту на її плечі, допомогла Матвєєву дістатися до дивана. Я з інтересом спостерігав, як поліцейський, котрий до цієї оказії гарцював, як молодий скакун, навіть з легким пораненням у груди, зараз ледве пересував ноги.

– Принести тобі водички? – турботливо просокотіла Світлана, коли Матвєєв плюхнувся на диван.

– Йому й так добре. Краще скажи, яка муха тебе вкусила? – запитав я, тішачись над цими «телячими ніжностями».

– Ти мене так принизив, а тепер ще й питаєш!

– Тим, що сказав: «Ми розлучилися»? Так це ж правда, і було сказано бозна-коли.

– Ні, я про сьогоднішню зустріч із тобою на вулиці.

– Ми з тобою зустрілись на вулиці?! – перепитав я Світлану і з подивом глянув на Матвєєва.

– Для кого цей цирк? – пирхнула вона. – Я ж тебе засікла в кафе з Мариною, то навіщо тепер сперечатися?

– Сьогодні Лаврентій увесь день був зі мною, ні на хвилину не відходив. Навіть у туалет, як ви, дівчата, зазвичай любите, ходили разом, – заступився за мене лейтенант.

– Але я ж бачила ...

– Мене?

Світлана ствердно кивнула і розгублено подивилася на наші серйозні обличчя.

– Ви що, розігруєте мене? – вона ображено надула щоки.

– Мені здається, ми повинні викласти їй правду, – дивлячись на дівчину, ось-ось ладну зарюмсати, мовив Матвєєв.

– Яку правду? Що ви від мене приховували? – пожвавилася Свєта.

– Справа в тому, що перед тобою стоїть не Лаврентій, а його точна копія.

– Що за маячня?! – не повірила Світу.

– Він каже правду. Мене звуть Валерій.

– Та щоб ви луснули! – вона з умисно ображеним виглядом ушилася на кухню. Та ми вирішили довести розпочату розмову до кінця і поспішили за нею.

– Світлику, я говорю правду, – вже на кухні заявив Матвєєв.

– Навіть не хочу слухати цю маячню!

– Згадай, як ми з тобою зустрілися після амнезії. Хіба вже тоді тобі не здалося, що я якось змінився?

– Ні, нічого такого не було, – вмить відказала Світлана, але її рухи вже виказували розгубленість. Безперечно, вона обмірковувала мої слова.

– Як поліцейський, можу тебе запевнити, що випадок з Лаврентієм не єдиний. Я розслідую кілька схожих справ, саме тому не відходжу від Валерія.

– Він – важливий свідок? – Світлана, нарешті, зважилася поглянути на мене.

– Не стільки свідок, – Матвєєв винувато глянув в мою сторону, – скільки, швидше, доказ.

Я мовчки проковтнув невтішне порівняння.

– Але ти розумієш, що це звучить як марення божевільного?

– Це раніше звучало б як марення, та зараз – світ високих технологій, я готовий повірити, що нічого неможливого немає, обмеження тільки тут, – лейтенант доторкнувся пальцем до голови.

Світлана підійшла до мене і я відчув її долоні на своєму лиці. Вона довго й уважно розглядала кожну рисочку мого обличчя.

– Важко в це повірити, – врешті видихнула вона.

– Як я тебе розумію, – підтримав її Матвєєв.

– І що, Валеро, мені тепер з тобою робити? – пронизувала мене поглядом Світлана.