Фантасмагорія

Розділ 17. Битва

Мені б ніколи й на думку не спало, що в найвідповідальніший момент дорогу перегородить той, хто всім серцем ненавидить творців із їхніми творіннями.

– Олеже, хіба ти не зрозумів, хто це? – запитав я.

– Все я чудово зрозумів, – буркнув Матвєєв.

– Тоді чому ти заважаєш мені вбити маніяка?

– Він людина, і мусить бути засуджений за законом нашої країни.

– Якщо ми його не вб’ємо, Корнішин виграє бій, – спробував напоумити поліцейського Олександр. – Після загибелі Сірого та його армії нам не вистояти проти війська цього чудовиська. Ти ж знаєш, що Лаврентій поки ще занадто слабкий.

Слухаючи нашу перепалку, творець блаженно посміхався.

– Повторюю ще раз, я не дозволю вбити цю людину, – карбуючи кожне слово, заявив Матвєєв.

– Він же вбив твою сестру! – не вгавав Олександр. – Чому ти оберігаєш його життя?

– Заради задоволення.

Ми з Олександром здивовано переглянулися, і лейтенант пояснив свої слова.

– Якщо я зараз його вб’ю без суду і слідства, всі рідні жертв цього вбивці до кінця своїх днів страждатимуть від нестерпного болю через те, що не вчинилось правосуддя. Хочете ви чи ні, але відтепер він під моїм захистом.

Олександр схопився з ліжка і прислухався до звуків за дверима. Я нічого не почув, але тільки тепер помітив ланцюг на його нозі, як і в напарника по кімнаті.

– Сюди біжить натовп охоронців, так що шлях через двері перекритий, – констатував Олександр.

Ми з Матвєєвим подивилися на масивні ґрати на вікні. Інших шляхів до відступу не було, отже, наш скромний гурт виявився в пастці.

– Ти ж сильний творець, можеш зробити якогось монстра, який прокладе нам шлях? – запитав поліцейський у маніяка, сповненого спокоєм.

– Можу, але не робитиму цього, – відповів він.

– А якщо так? – лейтенант приставив ствол до його лоба і поклав вказівний палець на курок.

– Ти не вистрілиш у мене.

– Знаєш же, що в людини найсильніше – інстинкт самозбереження. В екстремальній ситуації він бере верх над розумом. Навіть я, охоронець закону, можу забути про правила і заради власного порятунку пустити кулю тобі в довбешку.

– Стріляй! – творець безстрашно глянув в очі Матвєєва і, побачивши його нерішучість, презирливо скривив губи.

Тим часом я гарячково шукав шлях порятунку, та нічого не спадало на думку. Глянувши на Олександра, який прислухався до звуків у коридорі, я, в свою чергу, спробував щось почути, проте або охоронці були ще занадто далеко, або цегляні стіни будівлі добротно зберігали секрети мешканців. Схвильоване лице Олександра спонукало мене ще раз докласти зусиль, щоб зрозуміти обстановку за дверима кімнати. Це було непросто, але все ж мені вдалося не почути, ні, а саме відчути так само, як і Олександр, наближення до нашої кімнаті охоронців. Я не тільки розпізнавав обриси творінь і вловлював тепло їхніх тіл, але навіть зміг визначити хто з них фантом, хто тінь, а хто привид. Відкриття такого сприйняття вразило й захопило. Незважаючи на навислу небезпеку, я із захватом від своїх нових здібностей досліджував поверх за поверхом. Ближче до підвальних приміщень відчув неспокій вже бачених мною собак, з якими ми з Матвєєвим зіткнулися, коли вперше блукали в будівлі занедбаної лікарні.

Це була саме та рятівна нитка, яку я гарячково шукав. Утретє вже не важко було підпорядкувати тварин своїй волі. Підкоряючись моїй уявній команді, доги завили і накинулися на свого наглядача, молодого хлопчину – недавно створену тінь. Той спробував врятуватися втечею і, відчинивши двері, ненавмисно випустив вихованців-бунтівників.

Собаки з усією притаманною їм жвавістю помчали на мій поклик сходами на третій поверх. Діставшись до коридору, вони з несамовитим гарчанням накинулися на охоронців. Почулися крики, стогони, стрілянина і виск підстрелених псів. Всі в кімнаті нажахано дивилися на двері.

– Що там відбувається? – запитав Олександр, ні до кого конкретно не звертаючись і не чекаючи відповіді.

– Це твоїх рук справа? – зиркнув на мене Матвєєв.

– До чого тут він? – здивовано дивлячись на мене, захвилювався ворожий творець. – Він же не людина!

– Цей фантом може підпорядковувати собі тварин, – пояснив поліцейський.

Всі запитливо подивилися на мене, чекаючи відповіді на питання лейтенанта.

– Так, це я зробив, і тепер можна тікати.

– Є ще одна проблема, – Олександр вказав поглядом на ланцюги на ногах бранців.

– Це дрібниця, – лейтенант досить швидко звільнив обох в’язнів ледь помітним рухом.

– Дякую, – сказав маніяк, потираючи кісточку, – тільки я нікуди не піду.

Матвєєв знову притулив пістолет до голови творця і став так рішуче говорити, що ніхто не сумнівався в щирості його слів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше