Розділ 5. Сповідь батька (фрагменти листа)

«Перше, що пам'ятаю після тривалого забуття: сиджу в старовинному кріслі, і якісь люди в формі піднімають мене за руки, нарікаючи на те, що я надовго розсівся, а час іде!

Один з них намагався примусити мене розповісти про схованки зі шпигунськими матеріалами. Я все ніяк не міг зрозуміти, про що власне йдеться. Яке шпигунство?

Пам'ять поверталася повільно, уривками.

Ось я виступаю з віршами перед групою дітей в полум'яніючих галстуках, а ось сиджу на якомусь засіданні, мабуть, письменницькому. Потім в пам'яті виник урочистий прийом у великій урядовій будівлі. Багато людей, розкішно накритий стіл... Миготять захоплені обличчя, аплодують руки, блищать спалахи фотоапаратів ... А тут, поруч зі мною, в цьому світі - люди в формі (як я потім зрозумів, працівників МДБ), які щось хочуть від мене, чогось домагаються!

У кімнаті безлад, розкидані речі - відбувається обшук.

- Вибачте мене, заради бога, - вичавив я з себе перші слова, дивуючись своєму голосу і манері говорити. - Я нічого не пам'ятаю!

- Про бога згадали! - сказав головний в формі. Це був високий, плечистий чоловік, з різкими рисами обличчя. - А про свої шпигунські схованках забули! Нічого, холодна камера швидко розв'яже вам пам'ять! В машину його!

Мене ведуть вниз по сходах, на майданчиках ляскають двері, в замкових шпарках - очі цікавих. І я їх відчуваю на собі, ці десятки очей.

Виходимо в морозну свіжість, на вкриту сірим снігом довгу вулицю.

Я на мить дивлюся в небеса, ніби шукаю там Бога, але сині, з багряним відтінком, хмари надійно приховують його лик.

«Чорний ворон» відвозить мене, як здавалося тоді - в невідомість.

Сидячи в машині між двома міцними оперативниками, я напружував пам'ять, звивини свого мозку, намагаючись зрозуміти, хто я, звідки, і що зі мною сталося.

Далі була, як і обіцяно, камера, і важкі, щоденні виснажливі допити.

 Зрештою свідомість повільно прояснилося, з'явилося чітке розуміння хто я і де живу. Я - поет, живу в радянській країні, пишу для дітей, а тепер заарештований і триває слідство.

На першому ж допиті слідчий, сором'язливий і втомлений чоловік середніх років в окулярах, одягнений в потертий костюм, нудотно ввічливий (зараз вже забулася його прізвище), пред'явив мені звинувачення в «троцькізмі», цитуючи, напевно, мої ж власні рядки із збірника:

Коли запалає полум'я свободи,

Ми стиснемо зброю в мозолястих руках,

За Троцьким підем визволяти народи,

Що міцно тримає червоний наш стяг!

Я не знав, що сказати на це ... Я написав цю маячню? Мені соромно за цей примітивний вірш, але я бачив власне ім'я на обкладинці! Ім'я Романа Шарова – його я якраз пам'ятав досить чітко!

Зітхнувши, я дивився у вікно, на червоні черепичні дахи, покриті острівцями синього снігу…І намагався дати пояснення всьому, що відбувається.

Я заявляв, що, можливо, є й інший поет Шаров, а все що відбувається -  це якесь непорозуміння, мене взяли помилково, окрім того я, напевно, хворий і тому нічого не пам'ятаю.  Але цією тирадою я тільки розгнівав втомленого слідчого.

- В карцер! – віддав він розпорядження не властивим його природі різким голосом.

Потім я сидів у холодній одиночній камері, розміром в півкроку, на хлібі і воді.

І знову допити.

Уже в камері у мене сталося чергове прояснення. Я згадав, хто такий Троцький, про що і заявив на черговому допиті слідчому приблизно в таких словах: «Вірші присвячені народному комісару у військових справах, творцеві Червоної Армії товаришу Троцькому». Але цим знову вивів його з себе, та так, що мені навіть ніяково стало.

Він вдарив кулаком по столу.

- Творцями Червоної Армії є товариш Ленін і товариш Сталін! І не розводьте мені тут антирадянську агітацію!

І знову важке, виснажливе випробування у тюремній камері. Мені дві доби не давали їсти і пити. Але, найважче було те, що я з великими труднощами усвідомлював свою особистість, і вкрай смутно пам'ятав всі події, пов'язані з моїм життям. У безсиллі я бився об стіни моєї в'язниці, розбив собі лоба і подряпав обличчя.

Але моя смерть не входила в плани очкастого слідчого. Відкрилися залізні двері, увірвалися стражники,  які скували мене так, що я не міг підвестися з металевого ліжка. Лікар зробив укол. Як не дивно, пара таких уколів сприяла деякому просвітління в пам'яті.

Втім, далі справи пішли ще гірше.

 Мені стали інкримінувати шпигунство на користь Німеччини.

Доказом служили нібито мої ж слова з вірша:

 Народ Німеччини

 Країні Рад,

 допомогти завжди готовий…

Подальший текст твору забувся, бо мені остаточно вибив мізки істеричний крик мого «інтелігентного» слідчого: