Розділ 8. Посмішка долі (сповідь обривається)

«Вокзал зустрів мене тьмяним тютюново-жовтим світлом і силуетами на дерев'яних скрипучих кріслах.

Заснути мені вдалося лише в поїзді, забравшись на вільну верхню полицю. Спав так глибоко, що навіть не помічав дорожньої тряски.

Прокинувшись від сонячних променів, я вмився водою, що тхнула іржею і, перекусивши з доброзичливими колгоспниками вареними яйцями, цибулею і хлібом, запивши чаєм, ліг на полиці. Взяв одну з куплених книг.

Відразу ж з картинки на мене кинулися летючі привиди. На одному диханні я прочитав «Різдвяну пісню в прозі» Діккенса, яка змусила мене багато про що задуматися.

Відклавши книгу, я думав про те, як жити далі, дивлячись на танець світлових плям на стіні.

На пероні Червоносталі пахло квітами, липою і вугіллям. Стояв божественний ранок.

Я залишив валізу на зберігання і пішов по свіжим, після дощу, тротуарам, гадаючи, як мені знайти потрібний ресторан, про який говорив Щедров. Ходити по всім ресторанам у мене не було грошей. Може Учитель помилився? Ні, бути цього не може, Щедров ніколи не помиляється! Значить потрібно придумати, як шукати.

Дочекавшись десятої ранку, я зайшов до ресторану «Сосновий гай» неподалік від вокзалу. Замовив борщ, а до чаю у мене були припасені жовто-червона пачка печива «Ювілейне» і плитка шоколаду «Цирк», куплені ще в поїзді.

Я знаходився в ресторані близько години. Далі сидіти нічого не замовляючи здавалося непристойним, і я покинув заклад.

Сів на трамвай і проїхався по сонячному, свіжому місту.

Побував ще біля двох ресторанів. Але нічого не сталося, а заходити і витрачати гроші не було сенсу. Я б залишився взагалі без коштів. Поступово відчай став охоплювати мене.

Що робити далі? Знічев'я я походив по магазинах. Посидів в парку, читаючи Діккенса. Час від часу відривався від читання, дивився на дітей, які запускають паперових корабликів в чаші фонтану.

Необхідно було повернутися в своє місто. На квиток мені вистачало. Влаштуватися на роботу, накопичити грошей і повернутися сюди для подальших пошуків ...

Я сів в автобус, і він покотився по блискучим вулицям, вимитим весняним дощем.

Поруч зі мною присіла дівчина в темно-синій сукні з ситцю з білим комірцем.

Вона розкрила книгу. Перейнявшись повагою до юної читачки, я встиг швидким поглядом зачепити обкладинку книги. Ім'я автора було знайомим: Джозеф Конрад.

- Вибачте будь ласка, а що ви читаєте? - задав я питання дівчині.

Вона, трохи знітившись, показала обкладинку:

- "Межа тіні. Тайфун".

І, посміхнувшись, додала:

 - Дуже цікава книга. Захоплює з перших рядків!

Я потримав книжку в руках.

- Здорово! Справа в тому, що цей письменник мені знайомий, у мене колись була його книга, тільки інша. А чи можна де-небудь купити саме цю книгу?

Дівчина похитала головою.

- Її ви навряд чи знайдете. Подруга шукала по всім книгарням, навіть в столиці! Дефіцит! Весь тираж розкуплений!

Трохи помовчавши, вона добавила:

- Ви знаєте, книга настільки популярна, що у нас навіть ресторан назвали «Тайфун».

- Навіть ресторан так назвали? Дуже цікаво! А де він? Цікаво було б побувати в ньому.

- Дуже красиве місце! Оформлене в морському стилі! Обов'язково навідайтесь. А книгу можна в бібліотеці замовити,  - порадила, трохи почервонівши, дівчина, поправляючи неслухняні завитки світлого волосся. - Якщо хочете побувати у «Тайфуні», то вам потрібно встати через дві зупинки, на площі.

Подякувавши люб'язній дівчині, я вийшов на зазначеній зупинці.

Вивіску ресторану «Тайфун» прикрашав барельєф із зображенням корабля, що пробивається крізь бурю. Поруч вітер розгойдував гостролисті клени.

За склом дверей було видно вусате обличчя швейцара.

Пообідати я був не проти, але чи вистачить потім грошей? Раптом знову нічого не станеться? Чи ризикнути? Вирішив все ж зайти, але потім поголодувати в поїзді.

Я відкрив важкі двері.

У досить великому залі було небагато людей. Між діжок з пальмами стояли столики. На стінах висіли картини з кораблями, що застрягли у кризі, північними сяйвами, літаками в сніговій хуртовині, але з пальмами це все ніяк не в'язалося.

Я сів за столик і покликав офіціанта. Поруч зі мною голосно розмовляли льотчики, раз у раз підливаючи в чарки. Грала музика, звучало якесь танго.

Я замовив найдешевше порційне блюдо. Як зараз пам'ятаю це був суп з локшиною і курчатами. Також попросив чай ​​з молоком і печиво.

Поки офіціант готував замовлення, я оглядав зал.

Спиною до мене стояла офіціантка в темно-синій спідниці і бірюзовій блузці, підперезаний білим фартухом. В її постаті було щось ледве – ледве знайоме.

Вона повернулася, я зазначив темні горіхові очі, що виділяються під чорними бровами. Її зачіска - коротке каре з косим проділом, укладене в акуратні грайливі темно - каштанові локони, які вигідно підкреслювали обличчя.  Все це робило жінку вельми привабливою.