Розділ 9. Тінь батька

Я дочитував цей лист, сидячи за надійними стінами дачі. Надворі гриміла, скакала бісами, стукала у вікна негода. Льодисті струмені заливали скло. Світло згасло, довелося запалити лампу, тому в будинку злегка тхнуло гасом.

Лист обривалася, хоча на аркуші ще залишався біло-жовтий острівець вільного місця. Я ще раз оглянув листи і конверт - нічого схожого на продовження не було!

Загубилося? Або батько просто не дописав листа? А де ж розповідь про подальше життя? А інформація про таємничі погрози на листах?

Я ще раз струснув сторінками книги Гріна. На жаль, великий романтик, віддавши мені частину своїх таємниць, більш нічим не бажав ділитися.

Але й прочитане приголомшило мене!

Я вийшов і сів на веранді, дивлячись на смугу дощу.

Стало волого. Блякло-зелена гамма омила навколишній світ, а вечір опустив темну вуаль.

Думки роїлися, викладаючись в рівний ланцюжок. Що я дізнався про батька? Виходить, що він фантом, привид, кимось викликаний з небуття. І прийшов він у світ для якихось завдань. Для яких? Спочатку жахливий арешт, потім  - страшний вирок... Хто це зробив? Навіщо? З чиєї злої волі так мучили живу істоту, яка стала мені батьком? Батьком, який умів, при всіх своїх дивацтвах, любити, піклуватися, передавати все краще, що накопичено за життя!

Але, хто ж мій справжній батько? Мабуть автор того самого загадкового листа з погрозами! Листа, що фактично вбив людину, яка так багато значила для мене в цьому житті. Людину, яка  одного весняного вечора завітала в наше життя в старому поношеному пальті, яка прийняла, підтримала і виховала мене. Що б там не було, він залишається для мене батьком! А чоловік, який зрадила матір і мене навряд чи може претендувати на високе звання батька ...

Так я сидів і думав, дивлячись в мокрий світ і мені стало сумно і тоскно.

«Все ж треба розшукати цього фізичного мого батька ... Але, як це зробити? Поїхати в Пустоозерськ?. І ще - батько писав про архів Щедрова. Забрав він цей архів?»

Я ще довго так розмірковував.

Чорна пітьма накрила селище, обернула в сірі тіні мокрі дерева і кущі.

Мені захотілося поговорити з Наташею.

Треба було оживити старий телефон, що стояв на дачі. Я включив його і взявся за трубку, не вірячи, що це вдасться, бо я й не пам'ятаю, чи платили ми в останні роки за цей телефон. На мій подив трубка загула, і я набрав добре знайомий номер. Трубку взяла мама Наташі.

- А Наташі дома немає.

- Як немає? - здивувався я. - Вона у подруги?

- Вона пішла на скрипковий концерт. Вибачте, а з ким я говорю? З Юрою? Юра, а хіба вона не з вами пішла на концерт?

Я сухо сказав «ні», стримано попрощався і повісив трубку.

Коли ваша дівчина йде пізно ввечері на якийсь концерт одна, або з ким-небудь - це дивує і напружує...

Я погасив лампу. Вийшов на веранду, сів у крісло, закутався пледом і став дивитися на дощ. Настрій був кепський.

Пронісся вітер, грюкнув хвірткою. Мені на мить здалося, що хтось стоїть біля старої ліщини. Придивившись, я розгледів темний силует у плащі до п'ят. На голові був капюшон.

Я запалив гасовий ліхтар «Летюча миша». Накинувши старенький батьківський плащ, в якому він їздив на рибалку, я вийшов під холодні дощові струмені.

Кілька кроків - і я біля ліщини! Ліхтар освітив мокрі гілки, з яких капала вода. Чорна тінь метнулася геть і пропала.

Я ще раз озирнувся. Нікого! Невже здалося?

Повернувшись на веранду я сів в скрипуче крісло і поставив поруч ліхтар. Під шум дощу поступово заспокоївся. Перед очима поплили образи граючих дітей в золотому піску, красивої яхти, людини в білому...

...Я відкрив очі, коли гість закрив своїм тілом ліхтар. Одним порухом він скинув капюшон, і я онімів... Це був батько. Його обличчя було в крапельках, він його витер, а потім розтер крапельки на голому черепі.

Очі його світилися блакитним вогнем.

«Ось книга», - сказав він розтягуючи слова, наче йому важко було говорити. - «В її назві приховано ім'я. Я не можу тобі зараз його вимовити... Бо людина, яка його носить, ще в світі живих ... Переведи... Назва... Якщо зумієш - дізнаєшся ім'я того, кого шукаєш».

Я ковтнув слину і кивнув. Він вийняв з кишені книгу і протягнув мені... Я хотів щось сказати, але слова застрягли у мене в горлі.

Я відкрив книгу і чітко побачив в ній мокру вечірню вулицю незнайомого міста, тінь, що ковзає по стінах і дівчину в капелюшку.

Я подумки пройшов за ними і побачив, як тінь наздоганяла дівчину. Вона обернулася - це була Наташа! Я крикнув, щоб вона остерігалася невідомого, який тут же перетворився на реальну людину з важким ціпком.

Я підскочив і схопив його за плече! Той здивовано обернувся, і я побачив, що в руках у нього не тростина, а скрипка. На мене дивився чорнобородий чоловік у моноклем на оці. Інше око презирливо примружилося. Я відсахнувся і побачив, що дівчини попереду вже не було...

Тут же я прокинувся ...