4

Свят

Це щось неймовірне. Попри те, що мені говорить розум і здоровий глузд, не можу відпустити її від себе. Завжди так було. Тільки підійду до неї надто близько і не можу втриматись, що не доторкнутись. І вся лють і гнів кудись поділись. Тільки заглянув в ці зелені очі, що виблискують в ночі, і все — мною заволоділи зовсім інші почуття.

Відриваюся від солодких губ. Одну довгу мить дивлюся в ці очі, що наводять на мене дурман. Не знаю, що намагаюся в них розгледіти. Вона зараз така ж розгублена, як і я. Для неї наша зустріч також випробування і несподіванка.

Приймаю рішення на якомусь підсвідомому, тваринному рівні. Міцно стискую тонку долоньку Наталі і веду її назад до будівлі. Вестибюль пустий, як і коридори. Тисну кнопку виклику ліфта, мовчки чекаю, коли його двері відчиняться перед нами. На дівчину не дивлюся. Те, що не вириває свою руку з моєї, уже про все говорить.

Тільки опинилися за закритими дверима в кабінці ліфта, то не зміг себе втримати, кинувся до Нати з поцілунками. Не можу насититись. Її тепла не вистачало наче кисню. Ми продовжували цілуватися весь шлях до мого номеру. А вже там, за зачиненими дверима, почалася давно знайома магія. Котра часто переслідувала мене у снах.

Мій розум заховався від мене далеко та надовго. Все в цей вечір пішло не за планом. Проте, я нітрохи не шкодую. Таке відчуття, що якраз зараз, я знаходжуся там де повинен бути, або ж з тією жінкою, що повинна бути зі мною.

Через деякий час приходимо до тями. Я спантеличений. Не це я планував, коли пішов за нею тоді. Але й вибачатись за все, що зараз було не збираюся. Бо ніскілечки не шкодую. Та все ж розумію, що поговорити потрібно.

Я ж не останній ідіот. І слова Нати, що я в усьому винний, не сковзнули повз мене. Не такий я вже самодур, як здається. Розумію, що своїми вчинками добряче наробив справ. І образив не тільки Таню, але й Наталю. І те, що правда про наші стосунки просочилася на верх, так ніхто в тому справді не винний. Зірки в той день були не на моєму боці.

Я розслаблено лежу у ліжку і придумую з чого б то почати розмову. І які слава краще підійшли б для моїх таких запізнілих вибачень.

- Нато… - починаю. Та мені ніхто продовжити думку не дає.

Наталя ніби проснулася, почала оглядати кімнату, різко піднялася та хаотично почала збирати свій одяг, по ходу його й одягати.

Розгублено спостерігаю за усім цим кіпішем. Не можу зрозуміти в чому справа. Щойно було ж усе добре. Ніби схаменувся, сам підвівся та зловив Наталю за руку.

- Наталя, поговорімо?! Прошу, поглянь на мене! – та дівчина, наче жодного слова не чула. Вирвала свою руку і продовжила збори.

- Нам немає про що говорити. Це була чергова помилка. – не знаю кому вона це говорила. Мені чи, може, собі?

- Нато, послухай мене.

- Ні, це ти послухай мене. – гнівно кидає мені. – Зникни уже. Тобто, просто забудемо. Не хочу на цьому акцентувати увагу. Я зараз піду, і сподіваюся, що це був останній раз, коли мої очі бачили тебе. Домовились?

Не це я хотів почути. І не в такій манері хотів говорити, та й не про те. Та затримувати її і робити боляче більше не збирався. Можливо я не бажав відпускати її. Проте розумів, що не маю жодного права просити залишитись зі мною, пожаліти мене та зрозуміти. Таким безпорадним я вже давно себе не відчував.

Наталя швидко зібралася, привела себе в порядок та не глянувши на мене, покинула номер. Мені залишалося мовчки дивитися на зачинені двері. І не дозволяти небажаним емоціям полонити мій розум.

***

Ната

Та скільки можна?! Кожного разу ставати на ті ж самі граблі. Так ні! Святослав мої улюблені граблі. Тільки бачу їх, і одразу біжу обійняти при зустрічі, щоб добряче тріснуло по чолі.

Чому? Ну чому я не можу йому відмовити?! Що це щойно було?! І звинувачувати його не можу. Адже пішла за ним. Він не примушував, не наполягав. Тільки завдав напрямок руху. І я чемно пішла за ним.

Сьогодні з сумом спостерігала за відвідувачами в ресторані. В Валентинів день більшість з них були закохані парочки. І так, я спостерігала за тими теплими поглядами, що парочки кидали один одному, як трималися за руки, намагалися лишній раз доторкнутися до своєї половинки. І відверто заздрила. Ловила себе на думці, що також хочу зустріти ту людину, з якою не буду почувати себе самотньою.

Та Купідон відверто наді мною покепкував. Підсунув стару «біду». Я навіть гніватись не можу. Ні на себе, ні на Свята. І на додаток, не можу впевнено сказати, що шкодую про цю зустріч, що шкодую, що знову піддалася йому. Бо я не піддавалася, я так само хотіла бути з ним... можливо навіть більше ніж він зі мною.

І можливо, мені було це потрібно. Самій поставити крапку в наших стосунках. Першій, сказати вголос, що те що відбулось було «помилкою». Тепер і дихати стає простіші. Нарешті, з’явилося відчуття, що я все-таки перегорнула цю сторінку і зможу рухатися далі.