Глава 2

- Ти Валері? - суворо запитує він, насупившись.

Я мовчки згідно киваю у відповідь теж в свою чергу, на всякий випадок, оглядаючи його поблажливим оцінюючим поглядом. Нехай не думає, що я горю бажанням обзавестися татком.

- Мене звуть Дарен Ледмер. Я домовився про прийом, на нас вже чекають в клініці.

Голос у нього приємний, глибокий, але я ж зовсім на нього не схожа! Хто, глянувши на нас скаже, що це батько та його донька? Та й близько не стояли! Потрібно припиняти цей цирк. Повернуся, й влаштую Беллі гарненького прочухана! І тут мене раптом підмиває, виносячи з мене потік слів:

- Ніяких «здрастуй», «як дісталася?». Не потрібно так напружуватися, містере Ледмер, для мене це не принципово. Я хотіла лише побачити людину, яка розбила серце моїй матері. До речі, могли б висловити співчуття, якщо вона хоч щось для вас значила, - схвильовано кидаю йому в очі. - Я вже не потребую батькової уваги та турботи! - і тільки я роблю рух, щоб повернутися та демонстративно піти геть, як раптом мені в плече впиваються його чіпкі пальці.

- Пробач, Валері, але нам доведеться розібратися з цим раз і назавжди. Будь ласка, це не займе багато часу, - чітко й по складах видавлює містер «можливо батько», вдивляючись в мене своїми темними майже чорними очима. Цей погляд проймає наскрізь, й чорт забирай, змушує підкоритися! «Капець, мені не подобається мій стан. Я взагалі не люблю бути залежною! І звідки тоді ця покірність?»

- Гаразд. Сподіваюся, містере Ледмер, вам пощастить і тривога виявиться помилковою, - невдоволено бубоню я, потираючи плече.

Дарен здається таким стривоженим та натягнутим, немов для нього самого вирішується питання життя та смерті. Спочатку, як тільки ми сіли в машину, мене це тішило, тепер починає лякати. За ці двадцять хвилин їзди до клініки, він не вимовив жодного звуку. Мені навіть починає здаватися, що якщо я ткну в нього пальцем - він заволає від жаху. Уявляю собі подумки цю картину, і не можу стриматися від посмішки, тим самим викликаючи подив на його обличчі. «Оце, мужик, ти вляпався, жив собі спокійно, горя не знав, а тут донька впала на голову звідки не візьмись! Точно, дивлячись на твоє обличчя, я тепер розумію, як виглядає «повний облом». Цікаво, він що думає, що я стану вимагати, щоб він згадав мене в своєму заповіті або що я стану просити у нього грошей?»  

 - Добрий день, я доктор, Лоран Кенз, - доктор, який збирається взяти у мене кров для аналізу, розпливається в люб'язній усмішці, і теж на мій погляд якось аж надто пильно мене розглядає.

Це вже починає мене дратувати! Відчуваю себе жахливою перешкодою в чиємусь розміреному житті. Я навіть не уявляла, що як потенційна дочка, можу викликати таку реакцію!

- Не хвилюйся, Валері, це не боляче. Якщо ти боїшся виду крові, просто відвернися, - бурмоче Лоран, готуючи шприц.

- Та не боюся я, з чого ви взяли! По-моєму, це ви всі чогось боїтеся. Я просто хочу швидше з цим закінчити. Коли будуть готові результати? - нервово смикаю я плечима, намагаючись не дивитися на бідного містера Ледмера. На бідоласі немає обличчя. «Будь ласка, нехай він не буде моїм батьком, адже йому цього так не хочеться, та й мені, в принципі, по барабану!»

- Протягом години, це експрес тест, - доктор сама чарівність, дбайливо стискає пробірку з моєю кров'ю ... Маніяк!

 В очікуванні відповіді чимчикую куди-небудь перекусити. Вражаюче, Дарен ну хоча б з ввічливості запропонував би скласти мені компанію. Ні, він буквально приклеївся до лікаря, злякано дивлячись на пробірку з кров'ю. Фуф, стільки емоцій і так мало слів!

Трохи похитавшись незнайомим містом, опиняюся перед невеликим кафе. Розумію, як же сильно я хочу додому, до своєї улюбленої чашки і куточка біля вікна на кухні. Але голод, все-таки перемагає в моїх сьогохвилинних пріоритетах. Якщо я щось не з’їм, на довершення жахливого дня для містера Ледмера - я його ще й покусаю.

- Мені омлет та чашечку подвійного еспресо, будь ласка, - кидаю офіціантові, вмощуючись за барну стійку.

Я ніколи не сідаю в кафе за столик коли приходжу одна, для мене особисто це вже якось занадто підкреслює самотність. Інша справа, коли ти приходиш з кимось, тоді компанія за стійкою тобі вже ні до чого, і показувати що ти забігла тільки щоб проковтнути кави теж не треба, а відмахуватися від кретинів, які уявляють, що дівчина, яка сидить біля стійки обов'язково легка здобич - для мене було вже справою звичною.

Мене давно не дивувало, що я привертаю до себе увагу, і звичайно я ігнорую подібні погляди або наміри познайомитися, але на цей раз мені чомусь самій хочеться подивитися на хлопця, який присів поруч зі мною, повернувши голову в мою сторону. Тягне як до магніту, зараз шию собі зверну.

- Ух ти! - тут же посміхається він, коли я все ж таки окинула його поглядом. При цьому на його щоках з'являються ці чарівні ямочки, які мені завжди так подобалися. Такі люди для мене чомусь відразу ж стають милими, а цей хлопець виявляється ще й симпатичним. І від цієї його щирої посмішки в кафе якось навіть відразу стає затишніше.

Так іноді буває, не встигне людина ще й рота розкрити, а ти вже відчуваєш себе в його присутності жахливо некомфортно, але буває і навпаки - чийсь погляд, чи комплімент, здатний вдихнути в тебе легкість та самовпевненість, якщо не сказати більше.

- Нечасто зустрічаються такі екземпляри, - з того, як він дивиться в мої очі, я здогадуюся, що він має на увазі незвичайність моїх очей.

Справа в тому, що я з'явилася на світ з очами різного кольору, одне око у мене світло-коричневе, інше зелене. Гетерохромія. Я до цього звикла, а от люди знаходили це дуже рідкісним та незвичайним явищем.

- Та вже, спасибі природі, що хоч в іншому вона залишила мені правильну симетрію, - кажу, відпиваючи каву та поглядаю на хлопця. Хочеться посміхатися, як дурці, але я стримуюся.

- Кажуть, такі люди часто наділені незвичайними здібностями, - з легкою іронією, продовжує розмову усміхнений хлопець. На відміну від мене він виглядає дуже щирим та невимушеним.