4.

* * *

Марно і говорити, у понеділок студент Олександр Рябченко шукав собі інше місце практики. Та після того випадку він жодного разу не спав спокійно цілу ніч. Здавалося, все нормально, все забулося, але вночі його будив тихий сміх і шепіт. Сашко підстрибував на ліжку і серце шалено калатало. А іноді ще гірше. Насниться, що вона схиляється до його обличчя і ось-ось торкнеться губами вуст. Що трапиться тоді, студент не знав, та відчував, цей поцілунок — його смерть.

«Не хочеш моєї любові, тоді я дам тобі золото! У мене його багато, приходь… все буде твоїм! Ти станеш знаменитим та багатим…»

Він перечитав все, що знайшов про Скіфське городище і взагалі про похоронні обряди царів скіфів, поховання у курганах. І, зрештою, дійшов висновку, що єдиний спосіб звільнитися від примарного переслідування, це розкопати могилу царівни Агрії та спалити її кістки. Тоді діва-змія точно відчепиться!

Нав'язлива ідея розкопати курган переслідувала студента скрізь, доки він не спав. На парах, у транспорті, вдома, у компанії приятелів. А уві сні приходила вона. Агрія кликала його. Не загрожувала, сміялася, провокуючи на змагання. Якщо вона погрожувала, то холонула кров.

— Думаєш сховатися від мене в теплій постелі? Не вийде! — вкрадливо шипіла наполовину змія. — Найнебезпечніше місце — це сон. Уві сні я можу ходити де схочу, а на полі я прив'язана до свого кургану. Рано чи пізно уві сні ти забудеш про небезпеку і поцілуєш мене, бо це ж сон! У сні ти — не зовсім ти, робиш те, чого найбільше боїшся, не віриш, що все по-справжньому... Ти поцілуєш, і більше не прокинешся.

— Відчепися! Зникни! Чого ти присікалася до мене? — у розпачі питав Сашко.

— Ти сам до мене прийшов. Ти шукав смерті.

— Та я хотів зрізати шлях! Я нічого не шукав!

— Шукав короткої дороги, от і знайшов. Як іще краще зрізати шлях, як не вкоротити собі віку?

— Слухай, у тебе взагалі є совість? В мене завтра контрольний тест! Я все провалю! Дай мені поспати, і я подумаю, можливо, навідаю тебе... в степу... колись.

Агрія беззвучно сміялася. Сміх у неї був страшний, він наповнював усю кімнату, при цьому ледве чувся, як вітерець у траві.

— Дурний хлопчисько! Гадаєш, це я кличу тебе? Це ти не можеш більше жити без мене, тільки не хочеш собі в тому зізнатися!

Іноді Сашко думав, що діва має рацію. Що все це галюцинація, гра його уяви. Немає примари, але є безсоння, сни наяву, роз’ятрені нерви. Може, та зустріч у полі була, а може, примарилася. Правда у тому, що зараз він розмовляє сам із собою, і привидів у його кімнаті не більше, ніж у будь-якої дитини, яка боїться темряви. Так, їх повно, вони скрізь, але всі породжені лише його фантазією.

«Єдиний спосіб перевірити, — нашіптував тихий голос, — якщо на скіфському валу існує поховання царівни Агрії, вона реальна. Принаймні її кістки, її підвіски-півмісяці, сережки з безліччю підвісок-дзвіночків, намисто, браслети-змійки, бляшки на поясі та інше. Не ти це вигадав. Може, відчув скарб. А якщо нічого немає, ані кургану, ані золота, отже, і змієногої примари немає! Боятися нема чого».

Сашко погодився із тим, що як не перевіриш, не дізнаєшся. Тепер він інакше слухав примару. Він шукав у її словах прикмети побуту та вдачі скіфів, а потім перевіряв за літературними джерелами. Здебільшого все збігалося.