5.

«Чому ти полюєш на чоловіків? Нема чого робити? Хіба тебе не поховали разом із чоловіком?» — якось, захопившись, підколов діву-змію Сашко. — Що скаже старий скіф, ти щоночі тусиш у моїй спальні! Йому на це начхати? Його спис остаточно заіржавів?»

«У мене не було чоловіка, — зневажливо скривилася Агрія. — Я була коханою донечкою, першою у свого батька. Він дозволяв мені багато чого, вчив мене майже як спадкоємця, цінував мій розум! Хоча ви думаєте, ми були варварами і не знали, що жінки корисні не лише для господарства, а й у державних справах! Але йому були потрібні сини... Моя мати померла, і нова дружина народжувала синів. Проте багато з них померло раніше, ніж почали говорити. Я старша від братів більше, ніж на п'ять років, батько встиг оцінити різницю. Дурні хлопчаки тільки билися, а потім пиячили і знову билися. Їх швидко вбили на війні, а разом із ними звернули шиї їхнім куркам-дружинам під час поховального обряду. Вони встигли залишити батькові таких самих дурних онуків, але я… Я знала чоловіків. О, я добре їх знала! І не хотіла, щоб заради якогось дурного воїна чи навіть царя, який не зможе дожити до старості, мене потім душили над його могилою! Я обирала з багатьох наречених, та знала, що нікого не оберу. Батько хотів справжнього спадкоємця і оголосив, що це буде мій син. Від шлюбного бенкету стало не відкараскатися. Проте на бенкеті мені у чашу хтось підлив отруту. Я так і не дізналася, хто. Мабуть, опікунка онуків чи одна з нових родичок. Вмираючи, я встигла хлюпнути отруєне вино у вогонь і звернутися до змієногої богині. Все ж таки я була її жрицею, мене мали почути!

Мене почули. Батько влаштував царське поховання. Курган колись був високим, гідним його туги. Весь наш народ плакав і співав, проводжаючи мене. Зі мною поклали дзеркала, їжу, прикраси та молодих слуг, щоб мені було не нудно. Але я все бачила та чула. Їхні крики, пісні, і радість на найбагатшому бенкеті. Моя тризна була багатша за весільний обід. Скільки телят і курей зварили і засмажили тоді – важко уявити! А я так і залишилася без сина та без нареченого. Я не шкодую. Я прожила тисячі років! Але надвечір, коли вітер плаче у степу, мені вчуваються давні пісні нашого народу, які більше ніхто не співає, мені часом самотньо… Мене тягне до тепла і до людей. Вони бояться мене, тікають, наче від чуми. Окрім молодиків. Вас теж тягне до мене, ти не перший… Навіть не сотий… Чому ти не хочеш мене поцілувати? Хіба я не вродлива?..»

Знову завелася, тягне руки, жадібно облизує зміїним язиком холодні губи, тож не знаєш, куди сховатися від неї.

— Краще, заспівай, — безтурботно попрохав студент, щосили вдаючи, ніби серце не холоне в її присутності. — Тисячі років ніхто не чув скіфських колискових. Дай мені поспати, і я… можливо, навідаю тебе.

Її пісня нагадувала нескінченний стогін та зітхання. Лунала не в кімнаті, а йшла з глибини, немов з відкритої могили. В цей час Сашко міг ненадовго заснути, вірив, що в цей момент йому нічого не загрожує. Але так більше тривати не може. Він пробував снодійні пігулки, не допомагало. Якщо мана реальна, її треба вигнати. Інакше Агрія поступово вип'є його життя, просто довівши студента до нервового виснаження, чи навіть гірше.