7.

* * *

Сашко перевіряв за схемами спорудження скіфських гробниць, намагався визначити, з якого боку має йти коридор. У суботу рано вранці трійця чорних археологів заявилася до степу. Чоловіки з металошукачами та лопатами на плечах тут звична справа. У цій землі повно сувенірів Другої світової війни, любителі пошукати їх прочісують ділянку степу та найближчі ліси вздовж і впоперек. І щоразу знаходять щось новеньке. Скіфський курган схований глибше. Налаштувань на звичайному металошукачеві не вистачить. Та Сашко вважав, що місце їм відомо точно – ніколи не забуде, де вперше побачив Агрію!

Він був упевнений у своїй пам'яті. Але яскравого ранку, без таємничого шереху трав, без тіней, що рухалися, і дивних птахів, хлопець ніяк не міг знайти той горбок, на тлі якого вітер гнав чорну постать. Висолопивши язики, наче пси-ярчуки, які шукають відьму, троє хлопців гасали степом. Привид Агрії не з'являвся, але Сашко постійно відчував її тінь поряд. Скіфська жриця тихо сміялася, нічим не бажаючи допомагати копачам.

— Справа у тому, що місцевість дуже нерівна, — підбадьорював їхнього ватажка Віталь. — Дивишся з однієї точки, там курган, а з іншого — рівне місце, чи навіть балка.

— Давайте вже десь копати! — рюмсав Женчик. — От відчуваю, нам пощастить у будь-якому місці!

— Ми не ритимемо в будь-якому, — відрізав Сашко. — Знайдемо курган, тоді вже…

Нарешті, після двох привалів і багатьох марш-кидків, глава експедиції зрозумів помилку. І заходився шукати ту дірку в паркані, звідки він вийшов у степ. Повторивши свій шлях від парку, Сашко швидко знайшов знайомий горбочок.

— Рий тепер у будь-якому місці. Тобі пощастить, — наказав ватажок Колобку. Той навіть розгубився:

— Тобто, де? З якого боку?

— Де хочеш. Курган не зберігся. Зовні прикмет нема, проте десь понизу проходить коридор, забитий землею. Копни, тут скрізь світла глина. А підземна порожнеча за роки заповнилася іншим ґрунтом, він темніший, наче кротовина. Знайдемо коридор до гробниці, знайдемо і поховальну камеру. А далі вже справа техніки.

Женчик почав копати. Спочатку невпевнено, невдовзі захопився і працював, наче справжній екскаватор.

— Звучить легко, — зауважив Віталь. — Тоді чому інші… Вони хіба не шукали?

— Шукали, знаходили всілякі глиняні черепки, наконечники мідних і бронзових стріл і копій. Та мабуть ті, хто знав точне місце, не вийшли звідси живими, щоб повернутись заради розкопок, як ми повернулися.

— Ми тут уперше, — уточнив Віталь. — Хоч ти стільки довбав нам голови про цей степ, що здається, ми тут уже були. Мені це місце снилося, точно!

— Не жартуй так, — похитав головою Сашко. — Пам'ятайте про техніку безпеки! Поодинці нікуди! — Помітивши, що Колобок уже закопався до пояса, він узяв другу лопату і зістрибнув у яму, перевіряти стіни бічними ходами.

— Ми дилетанти, ми діємо з натхнення, у нас все вийде, — бурмотів Женчик, — бо завжди так воно і буває!

Колобок мав рацію. Надвечір вони знайшли той коридор. Ґрунт у ньому був легший, не такий щільний, як переплетна сотнею коренів глина, справа пішла швидше. Проте тільки-но сонце схилилося до лісу, Сашко видворив друзів із розкопу і повів назад у місто, навіть не давши поїсти (хоча бутерброди та чай на один раз ще залишились!)

— Ти що робиш, нам ось щойно поперло! Не можна кидати справу! — опирався Женчик, але ватажок старанно маскував розкоп шматком брезенту і присипав землею і оберемками сухої трави.

— Завтра, все завтра. Робочий день закінчено!

Коли розкрадачі курганів, які поки що нічого не знайшли, невдоволено бурчали та неквапом крокували до зупинки, Сашко озирнувся і відсалютував лопатою Агрії. Він не став перевіряти, чи бачать його друзі примару. Інакше їх звідси не відтягнеш, особливо Колобка. А ставати поштовхом до його смерті не хотілося.

Напівосвітлена сонцем чорна діва розгойдувалася на хвості, стоячи на своїй могилі, але не рушала з місця. Знала, що завтра трійця повернеться. І Сашко це знав.