Фатальне побачення

8.

* * *

Хід уже майже відкрився. Сашко боявся, що поховальний коридор проходитиме глибоко, а ватажок пошуків не хотів, щоб вони заривалися у нору, немов кроти. Він одразу сказав, що розкоп робитимуть відкритим. Тоді він не обвалиться і не вимагатиме додаткового освітлення. Це буде траншея, замість підземного коридору. Вийшло вдало, хід заглиблювався у пагорб навскоси, лише на кілька метрів. На останньому етапі все одно доведеться відкопувати печеру, але поки що друзі працювали на сонечку. Міняючи один одного, двоє рили коридор, третій спостерігав із гірки, щоб не з'явилися ще якісь археологи-аматори, чи то пак, гірше — чоловіки спортивної статури, котрі назвуться охороною парку, хоча парк далеко унизу.

Женчик відкопав уже кілька кістяків, проте ці знахідки залишали до кращих часів просто у товщі землі, просто оминали і копали далі. Справжні археологи взялися б за щіточки і любовно змітали порох сторіч зі скелетів, порошинку за порошинкою, щоб не пошкодити знахідку. Сашко моментально роздратовано кидав: «Це не вона, ідемо далі».

— Тобі не догодиш! — буркотів Колобок. — Вони теж скіфи! Велика історична цінність!

— Плювати, ми не маємо часу на сторонні кістки! Твоя зміна скінчилася, давай, я ритиму…

— Звідки ти одразу знаєш, хто це? — дивувався Віталь.

— Це слуги, — відповів Сашко. — Або вартові. Потім з'ясуємо через предмети, закопані разом із ними. Нам потрібен той скелет, що у камері поховання. Інші можемо залишити журналістам, археологам, етнографам, історикам, будь-кому! А мені потрібна вона!

Ватажок розкопок помітно нервував. Не так, як Женчик, у якого палець постійно свербів і тягнувся до кнопки смартфона, щоб натиснути виклик групи з телебачення, котра обіцяла допомогти висвітлити їхні розкопки, якщо ті будуть вдалими. Ні, коли з'ясувалося, що курган існує, на Сашка зійшло похмуре задоволення. Він відчував, як Агрія постійно маячить за його плечем. Від неї йшли холод і жар одночасно. Змієнога жриця також нервувала.

«Скоро я до тебе доберуся!» — подумки обіцяв їй студент і вгризався лопатою у пухкий ґрунт, обминаючи чергові «чужі» кістки.

«Якщо я не доберуся до тебе першою!» — посміювалася вона. — Хіба не відчуваєш, як зимно у могилі? Чим далі ви копаєте, я все ближче до свого тіла і стаю все сильнішою!»

— Сашко, стривай, — Віталь узяв його за руку, ніби перевіряв пульс. — Ти якийсь блідий. Втомився? Давай, змінимося, вже час.

— Я хочу сам, — відповів той крізь зуби.

Друзі пообіцяли, щойно відкопають печеру, пустять його вперед. Коридор має розширитися. Вони не розкопували його начисто, але весь час перевіряли глиняні краї, щоб не звернути у бік.

У стіні розкопу вони влаштували сходи. Сашко виліз на край траншеї, роззирнувся. Все тихо. Сонце у самому зеніті, час іще є. Писк та тріск птахів, легке похитування трави. Синє-синє небо… невже таким самим воно було дві з половиною тисячі років тому? Щось штовхнуло дослідника, йому страшенно захотілося поглянути на сонце, наче орлу, відкритим поглядом. Чомусь виникла впевненість, що зараз він це зможе.

Він глянув. Побачив бічним зором, як майнула з іншого боку траншеї чорна постать. Що за мана? Зараз ясний день!

І тут Сашко — Олександр Рябченко, — побачив, як сонце почорніло. Його затулило чорним диском, неначе миттєве затемнення, тільки набагато щільніше, ніж звичайна тінь. Навколо сонця пробивалася корона світла, але, крім неї, щетинилися і чорні промені. На степ посеред дня впала ніч. І підійшла вона.

Вона саме йшла, Сашко уперше побачив кінчики її вишитих шкіряних черевичків, замість зміїного хвоста. Поділ чорної сукні плутався у траві.

— Ти майже переміг, — прошелестів тихий голос. — Відзначимо твою перемогу! Поцілуй мене…

Руки в золотих браслетах лягли йому на плечі, і студент не відчув холоду. Вона була справжньою! Агрія справді тут, не примара, давня царівна. Ці браслети лежать десь поряд, під глиною, і ось-ось знову побачать сонце! Ці сережки, що хитаються так близько і тихенько дзвенять. Ці очі та губи…

Сашкові закрутилося перед очима і на мить він припинив чинити опір. Треба було кричати, кликати друзів. Хоча б здивуватися, що вони сприймають як належне раптову темряву. Проте голова розкопок дальнім краєчком свідомості вже розумів — це сон. Марення, яке спіткало його наяву і вдень, більше ніхто не бачить. І щось у ньому заслабло, потягнулося до Агрії, він обійняв її і дозволив її вустам доторкнутися своїх… Серце відразу пронизало льодяною голкою жаху. Не можна! У жодному разі не можна було цього робити! Але було запізно.

— Сашко! Схоже, ми знайшли! — друзі вибралися з траншеї та озиралися. — Ми відкопали спальню твоєї подружки! Іди, подивися сам! Та де він? Віталій!!

— Не кричи, Колобок, злодіїв накличеш. А тут, напевне, є золоті прикраси... — перебив більш врівноважений студент. Та одразу ж скрикнув, коли побачив, на що вказував приятель.

Їхній ватажок експедиції лежав у траві горілиць і дивився на небо. Його очі були широко розплющені, і він не мружився на сонці. Його шию перетинала жива стрічка, що струменіла, наче чорна ртуть. Змія хвостом торкнулася холодних вуст і загубилася в траві раніше, ніж друзі зрозуміли, що то було.

— Віталю, вона що, отруйна? Ти бачив? Чорна із золотими смужками. Звідки тут така?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше