3

На в'їзді до Києва водій Михась запитав свого шефа, який всю дорогу мовчазно сидів на задньому сидінні автомобіля:

– Олег Степанович, куди нам зараз звертати? Як завжди до Костянтина Юрійовича?

Костянтин Юрійович був бізнесовим партнером і близьким другом Олега Степановича. Приїжджаючи по справах в столицю чоловік, який не переносив готелі, завжди зупинявся у нього. Але сьогодні Олегу Степановичу не хотілося турбувати свого приятеля тому, скриплячи зубами, він кинув водію:

– Ні, Михасю, давай краще в якийсь готель.

У номері готелю він скинув піджак і наказав своєму начальнику охорони:

– Богдан Петрович, довідайся, будь ласка, де знаходитися лікарня, в якій лежить Тетяна Маслюк зі своїм сином.

Богдан Петрович, колишній майор міліції, мав крім усього іншого ще одну велику гідність – він умів вгадувати бажання свого шефа з півслова. Тому, не ставлячи зайвих питань, кинув по-військовому стисло:

– Зробимо, Олег Степанович.

Поки охоронець з обширними столичними зв'язками телефонував кудись, Олег Степанович відправився у ванну. День намічався непростий, і чоловік хотів бути у формі. Прийнявши контрастний душ, він одягнувся і вийшов з ванни. Начальник охорони, задоволено посміхаючись, запитав:

– Їдемо в лікарню?

– Так поїхали, – відповів Олег Степанович, так і не визначившись, чи буде це рішення найбільшою дурістю або маленьким благом в його житті.

Але спершу ніж їхати в лікарню чоловік заскочив до найближчого супермаркету, щоб купити фруктів і солодощів для хворої дитини. У лікарні йому досить швидко підказали, де знаходитися Тетяна з сином. У супроводі охоронця навантаженого численними пакетами Олег Степанович за лічені хвилини підійшов до палати за дверима, якою знаходилася жінка, яку він колись любив найбільше світлі. На миті, забарившись, чоловік все ж таки вгамував  своє хвилювання і тихо постукав в двері.

– Увійдіть, – почув Олег Степанович у відповідь хрипкий жіночий голос і, набравши повні груди повітря, чоловік рішуче штовхнув двері.

Таня стояла до нього спиною, нагнувшись над маленьким дитячим ліжком. Не чекаючи, коли вона обернеться до нього, чоловік тихо вимовив:

– Доброго дня, вельмишановна пані!

Жінка здригнулася від його вітання немов від удару батога і, поволі піднявши погляд, промовила:

– Доброго і тобі дня, Олежику! Ти що тут робиш?

Подібна фамільярність була не для сторонніх вух, тому Олег Степанович владно наказав охоронцю:

– Богдане Петровичу, почекайте мене, будь ласка, в машині.

Коли охоронець, залишивши свою ношу, покинув палату чоловік підійшов до ліжка і бадьоро поцікавився:

– Ну, як тут поживає наш маленький хворий? Привіт, козак! Як себе відчуваєш? Тут дядько Олег тобі приніс трохи гостинців. Хочеш побачити, що у мене тут є?

І не звертаючи уваги на сторопілий погляд Тетяни, чоловік почав розпаковувати пакети, принесені охоронцем. Великі променисто-блакитні очі маленького хлопчини спалахнули вогнем захопленням від виду гори тих заморських ласощів і фруктів, що перед ним висипав Олег Степанович. Бліді щоки хлопчиську налилися здоровим рум'янцем. Тоненькі руки самі собою потягнулися до зв'язки бананів і сіточки ананасів. Ледь, помітно посміхнувшись, чоловік ласкаво вимовив:

– Давай, давай. Не соромся. Бери і куштуй. Це дуже смачно.

– Олег, ти, що тут робиш? – ще раз наполегливо повторила своє питання Таня.

– Приїхав сьогодні для важливих справ в столицю, з'явилося вільна хвилинка, я вирішив навідатися до вас.

Награно безтурботно відповів він і вперше з тієї миті як увійшов до палати уважно поглянув на жінку. За ті декілька тижнів, що вони не бачилися, вона практично не змінилася. Звичайно, тепер це вже була не та надзвичайна красуня, що в роки їх юності, але сліди минулої привабливості все ще були присутні на її обличчі. У колись дивовижно кучеряве волосся тепер вплелися численні пасма сивини. Вічно безтурботні завзяті очі жінки зблякнули, немов минула небесна блакить була вимита з їх бездонних глибин довгими зливами гірких сліз. І лише пухкі чуттєві губи Тані не змінилися. Губи, які у минулому дарували йому стільки задоволення і насолоду, здавалися, були непідвладні жорстокому часу. Вони так само спокушали і вабили його до себе.  

Жалість, співчуття і ще якесь незрозуміле хвилювання на мить боляче стиснули серце Олега, але вже за лічені секунди він постарався оправитися від цих дивних емоцій, щоб знову бадьоро запитати:

– Ну і як відчуває себе наш маленький пацієнт?

Брови Тані від здивування вигнулися крутою дугою, і вона глухо запропонувала:

– А може, поговоримо про все це десь на стороні.

– Давай! – радісно погодився Олег Степанович, чомусь відчуваючи незрозуміле полегшення від цієї пропозиції жінки.

– До речі мені вже пора, може, проведеш мене до виходу? – подав ідею чоловік.

Вони вийшли з палати і поволі пішли по напівтемному сірому коридору лікарні. Спочатку ні чоловік, ні жінка не наважувався промовити і слова. Але коли двері палати залишилися достатньо далеко позаду, Таня тихо запитала: