Розділ 3

Марина Леонова – неймовірно дивна жінка із жахливо нудним способом життя. Працювала дівчина 6 днів на тиждень за копійки, з восьмої ранку до 22 години. У свій вихідний день вона або не виходила із кімнати, або йшла до парку та читала на лавці якусь книгу, паралельно підгодовуючи голубів насінням. Вдягалася просто жахливо – суцільні балахони. Якби ми тоді не зіштовхнулися в супермаркеті, я б ніколи не помітив її красиве личко під дивною зачіскою та робочим комбінезоном.

Боже, та я б ніколи навіть не подумав раніше, що працюватиму із таким жахливим випадком. Колишні проєкти, вони теж були здебільшого тихонями, але кожна намагалася якось відволікатись від жалюгідного життя: клуби та бари, караоке з подругами, якісь танці чи спорт. Але не Марина. Саме її життя було нудним, але її наче ніщо не турбувало. Вона просто існувала, просто їла свій обід, просто працювала, просто.

Я не бачив ніякої мети чи бажання в її очах. Вона ніби намагалася просто перечекати життя до смерті, тому щось робила, щось нецікаве і неважливе. Немов життя її нічого не коштувало, нічого не хвилювало та не захоплювало. Невже вона просто вважала себе негідною нормального життя та карала сама себе за щось? Сама думка про те, що людина може спалювати своє молоде життя таким чином, коли біля її ніг лежить увесь світ, коли вона може бути ким завгодно та жити де захоче, мене бісила.

Хотілось просто підійти та потрусити її, збадьорити чи накричати на неї, щоб починала вже жити, а не існувати в полоні якогось внутрішнього мороку. Всі люди різні, але кожен – то цілий світ, цілий всесвіт.

Якщо навести приклад, то можна згадати, наприклад будь-якого чоловіка років 50 з громадського транспорту. На перший погляд, він може бути дивним, із сандалями та шкарпетками, із неприємним шрамом на обличчі та брудом під нігтями. Когось здивує золота обручка на пальці, бо ж хіба може когось справді зацікавити такий неохайний мужик? Але зовні не видно, що він коханий чоловік та батько, що він зморений робочою зміною, але вже не дочекається коли приїде додому, бо сьогодні має приїхати в гості онучка, що він щасливий та закоханий вже багато років.

Десь поряд може стояти симпатична краля у брючному костюмі, яка навіть не погляне в сторону цього мужика, бо надто красива, надто розумна і взагалі не на смітнику себе знайшла. Молоді хлопці навколо пускатимуть на неї слину, але боятимуться навіть заговорити, бо недостойні. Насправді ж ця симпатична пані може бути найсамотнішою особою на планеті, бо нікого до себе не підпускає або боїться зради, має образу на колишнього, на друга, на матір, на ще когось.

В будь-якому випадку цих людей об’єднує вогонь життя в очах, вони бажають та йдуть до цілей, вони живуть. Але не Марина. І мені так дивно до болю у грудях захотілося дати її очам той самий вогонь, щастя, любов до себе, віру в свої сили, бажання та жагу до життя. Гра надто захопила мене, але я не надавав цьому значення. Я засинав і прокидався із думкою про цю дівчину, кілька тижнів поспіль слідкував за нею, тихенько їхав на машині за нею, коли та верталась додому, щоб ніхто не образив малу, як у тому випадку із охоронцем, який, на щастя, більше не випробовував долю і не приставав до Марини.

Весь час в роздумах про Марину я задавав собі одне й те ж саме питання «Чому? Чому молода гарна дівчина працює прибиральницею і навіть не намагається це змінити? Чому вона приймає таке життя як належне?».

Може це була не моя справа, але я вже не міг просто перестати про це думати.

Сьогодні був черговий вечір, коли я їхав за нею, і почалася сильна злива. Господи, в Марини навіть немає парасольки, але ж сьогодні цілий день дощ. То була моя остання крапля! Я зупинив авто перед нею, відкрив дверцята та голосно покликав:

- Марино, привіт, сідай швиденько, довезу додому, нічого мерзнути та мокнути! Ти чому без парасольки? – здається це прозвучало надто сварливо, але дівчина запротестувала.

- Це знову Ви? Переслідуєте мене чи що? Дякую, але не треба. Мені тут поряд, - і вона просто попрямувала уперед.

Чи може хтось переплюнути цю жінку в дурощах та впертості???

- Марино, ану бігом сідай. Застудишся, не літо надворі, - сказав уже спокійніше, і якраз посилилась злива та здійнявся жахливий вітер. Дівчина жалісно поглянула на дорогу, потім на мене, ще кілька секунд подумала і застрибнула на заднє сидіння.

- Добре, поїхали. Дякую, - і відвернулася до вікна.

Я на кілька секунд знову залипнув, задивився на це майже дитяче обличчя із симпатичними родимками на щоці, на пасма чорного волосся, з якого стікали струмочки дощу, прямо в моїй машині. Я відвіз її до дому, але вже знав, що там на неї чекатиме неприємний сюрприз, адже я домовився із власником квартири, щоб він без попередження виселив її сьогодні в обід. Тож я знав, що нагорі малу чекає лише записка на запакованих скромних торбах з її речами.

«Прошу терміново з’їхати, за сімейними обставинами».

Жорстко? Можливо, але я зрозумів, що йти їй нікуди, а це найкращий та найшвидший спосіб забрати її до себе додому. Може хтось скаже, що це гидко, та вони не бачили, на якому смітнику Марина жила до цього моменту. Та вона просто мусить мені подякувати. 

І подякує, трохи пізніше. Обов’язково.

Мені знову пощастило, адже тікаючи з автомобіля, вона забула свою торбинку на задньому сидінні. Тож я трохи зачекав, а потім піднявся із нею і пошуках власниці. Як я і очікував, Мала сиділа на своїх торбах посеред брудного коридору і плакала. Так, сьогодні точно не її день. Це вже точно.