Розділ 6

Єлена

Відкривши очі, декілька хвилин не могла зрозуміти, де саме знаходжусь. Поранена права рука та ліва нога були забинтовані, також пластир був на щоці та на шиї, і я була одягнута в іншу сукню. Я повільно сповзла з ліжка та оглянулася. Зрозумівши, що знаходжуся в незнайомому місці, почала пригадувати, що зі мною трапилось. В голові блукали різні спогади, й серед них — напад одержимих демонів та пекельних псів. Проти псів я була безсила, тому після поранення метнулась у перше місце, яке знайшла, а саме у клуб. В голові миттєво майнув ще один спогад.

Чоловік.

Невже він один із безсмертних воїнів Атарі?

Гм.. можливо, це був Габріель Велор?

Від свого здогаду широко відкрила очі. Все, що я знала про Габріеля Велора, так це те, що він мав у собі всі ті негативні якості, зокрема віроломство, гординя, егоїзм, жорстокість, упертість, цинізм, які можуть мати лише покидьки.

Свої чоботи я не знайшла, тому босоніж вийшла з кімнати та спустилась донизу. У вітальні неочікувано зустріла ельфа. Він, помітивши мене, поклонився.

— Я радий, що з вами все добре, Єлено, — всміхнувся.

— Де я знаходжусь? — різко запитала.

— У маєтку, — відповів, від чого я істерично засміялася.

— Мене звати Еміс, — ельф простягнув руку. — Я цілитель!

Ельфи відрізняються від інших рас високим зростом, подовгастими вухами, білим волоссям, напрочуд гарною зовнішністю з бірюзовими або блакитними очима. Ельфи були дружнім народом, ще інколи їх називали духами лісу, та використовували вони свою магію як цілителі. В Еміса були бірюзові очі, ніби дві впадини, які заманювали своїм блиском.

На приязну посмішку Еміса я відповіла потисканням долоні.

— Емісе, чому я тут?

— Із цим питанням краще зверніться, міс Маршал, до господаря. Він покликав мене на допомогу, тому я прийшов.

— Ну, і де господар? — роздратовано запитала.

— Давайте краще я покажу вам маєток, — сказав Еміс та запросив вийти на подвір’я.

Босі ноги доторкнулися до вранішньої роси, і це було досить приємне відчуття. Оглянулася. Невеликий замок-фортеця був у формі кільця з однією високою вежею, прихованою, як за завісою, за значними стінами та оточена лісом.

— Ви добре знаєте господаря замку?

— Так, — із усмішкою відповів Еміс.

— Що ви можете розповісти мені…

— Емісе, не варто нічого відповідати! Я сам зможу відповісти, якщо, звичайно, захочу цього.

Ми разом оглянулися.

— Мене звати Габріель Велор! — сказав й, примруживши погляд, усміхнувся куточками вуст.

Він був одягнутий у сіру майку та чорні штани. Я пильно почала оглядати його, й особливу увагу прикувало тату дракона, який був зображений на правій руці. Він привітався з Емісом та щось шепнув йому на вухо. Ельф кивнув та, повернувшись до мене, поклонився. Від ельфа віяло добром та щирістю, а від Велора — лише неприязним тоном і ніякими емоціями.

— Емісе, у мене до вас прохання. Попередьте Іветту Грейсон, що зі мною все добре. Вона живе на…

— Ви тут не заручниця, — перебивши мене, мовив Габріель.

Я поглянула на чоловіка й знову не могла відчути його емоції. Коли Еміс покинув нас, перед тим давши обіцянку, що знайде Іветту Грейсон, ми повернулися до замку. Габріель Велор взяв сірника до рота та присів на канапу, а я продовжувала стояти.

— Я вам повинна подякувати, — широко усміхнувшись, промовила.

— Дякуй! — глузливо сказав чоловік.

Я замовчала. Мене охопили дивні емоції.

— Мабуть, дивно почуваєш себе, коли не можеш контролювати чужі емоції? — із насмішкою додав Велор.

— Габріелю, — я намагалася зберігати спокій, — мабуть, дивно почуваєш себе, якщо ти неприязний засранець?!

Він засміявся та нарешті поклав той сірник та стіл.

— Я ніколи не любив людей чи інших магічних істот і ніколи не мовчав про це. Я віками зневажав їх, і в новому столітті це почуття не пройшло, навіть не дивлячись на те, що я віками захищав їх від зла. Я лише добре виконував свою роботу. Але ти не така, як я! — підійшов до мене та, нахабно розглядаючи, нахилився й прошепотів на вухо. — Ти особлива. Ти — емпат. І скажи мені, як можна жити з таким даром? Ти користувалася своїм даром, завдаючи іншим біль? Тобі ніколи важко не стає від цих відчуттів?

Мене від обурення почало підкидати.

— Я вміло розпоряджаюсь своїм даром, — підняла голову й, дивлячись йому прямісінько в сіро-блакитні очі, відповіла.

— Так що ти хочеш від мене? — різко запитав. — Чому прийшла в мій клуб та привела за собою слід

— Ми з вами швидко перейшли на «ти», — випалила.

— Дійсно, а я навіть і не подумав про це, а знаєш чому? — він засміявся. — Тому що мені, красуне, на це начхати. Я врятував твоє життя, так що будь доброю, хочу почути від тебе правду.