Розділ 15

Ізабель

Час летів стрімко. Я навіть не помітила, як пройшов місяць і як за цей місяць я звикла до маєтку, Марісоль, гномів та... неочікувано для себе — до Джеймса Велора. Саме так, за такий короткий час я зловила себе на думці, що саме звикла до безсмертного, але не могла ні з ким про це поговорити, ні з ким поділитися своїми думками та відчуттями.

Джеймс не приділяв мені особливої уваги, але я стала помічати за собою, що коли його бачила, то серце билося скоріше. Раніше ніколи не відчувала таких почуттів, емоцій, тим більше до малознайомого чоловіка.

Я спостерігала за ним, коли він цього не бачив або удавав, що не помічає. Намагалася звикнути до думки, що прийде час і я повернуся до свого життя...

Але коли?

І чи зможу я знову безтурботно жити, знаючи, що Алістер Таддеус викрадає людей та продає їхні душі демонам, й, можливо, колись настане моя черга.

Під час вечері я все ж таки насмілилася та спитала у Джеймса, чи довго я буду під його захистом і що буде потім зі мною? Джеймс поклав виделку на стіл та пильно подивився на мене. Він нахмурився та опустив очі.

— Доки твій батько не захоче забрати тебе... від мене. Питання з Алістером скоро буде вирішено, потім ти станеш вільною, — відповів, а у мене від такої відповіді та холодного тону в голосі мурахи пройшлися тілом, та що там пройшлися — табуном пробіглися.

— У тебе є почуття? — кусаючи нижню губу, швидко запитала, й Джеймс, піднявши голову, хмикнув. — Я мала на увазі людські почуття, такі як смуток, радість, біль... кохання, — знизала плечима й всміхнулася.

— Ізабель, у XVIII столітті, коли мені було двадцять п’ять років, я прийняв дар, який називається безсмертям, і за все своє довге життя бачив, як світ змінювався, а разом із цими змінами ставали іншими й ми. Мені відомі людські почуття, але для безсмертного краще відокремити почуття та обов’язок воїна захищати!

Не відриваючи погляду, я уважно слухала його.

— Мені також відомі такі почуття, як насолоджуватися життям безсмертного та розважатися! — засміявшись, додав.

«Ну це й не дивно! Я впевнена, що ти знаєш, як потрібно насолоджуватися життям та розважатися з гарними жінками», — подумала про себе й від своїх же думок нахмурилася.

Я мовчки встала та піднялася на другий поверх, але мене наздогнав Джеймс та запитав, чому я так швидко пішла. Я присіла на східцях, і Велор присів поряд зі мною.

— Я не рідна донька, — схиливши голову набік, сказала. — Курт та Лорен мене удочерили, а дівчина, яку ти бачив на зупинці, — це зведена сестра Тереза. Я не знаю, хто мої батьки, й, якщо бути чесною та відвертою, навіть ніколи не хотіла знайти їх. Не знаю, чому я розповідаю це тобі, — хмикнула, — просто хотіла поділитися. — Опустила очі донизу.

— Ізабель, життя не завжди буває таким, як ми того бажаємо. Нам приходиться звикати до нової реальності.

— Моя реальність виявилася не такою, якою я її хотіла, — із сумом промовила.

— А яку ти хотіла?

Я повернула голову та уважно поглянула йому у вічі.

— Не знаю, — чесно відповіла, — тим більше зараз, коли не розумію, що мені робити, як себе поводити.

Джеймс підняв брови доверху.

— Ти господиня своєї долі. У тебе ще все життя попереду.

— Я це розумію, але що мене чекає? Постійне переховування від Алістера Таддеуса? Тим більше ти весь час не зможеш мене захищати.

Я піднялась та подивилась на Джеймса зверху.

— Якщо твої батьки вважатимуть, що тобі вже час повернутися додому, я не стану заперечувати, — піднявши голову, сказав. —  В такому випадку я виконав свою частину угоди.

Я кивнула, тим самим погодилася з його словамию

— На добраніч, Джеймсе!

— У царстві Морфея тебе зачекалися, — посміхнувся, і в його очах я помітила, як засяяло світло.

— Дякую! — відповіла й також посміхнулася, а потім додала. — Ти натякаєш, що я заговорила тебе й мені вже час йти? — засміялася.

Джеймс піднявся та став поряд зі мною.

— Ізабель, не варто до мене звикати... — серйозним тоном промовив.

Від його слів застигла як статуя й також від збентеження та розгубленості нервово розпочала кусати губи.

— Я навіть і не... не хотіла, — прошепотіла й, розвернувшись, швиденько пішла у свою кімнату, а якщо точніше сказати, то втекла від Джеймса.

Ніч пройшла тяжко.

Гроза, блискавиця лякали мене з самого дитинства, й цей страх не пройшов навіть через роки, а гілля, які вдаряли у вікно, наводили ще більший жах. Ще один удар, а за ним настав наступний, тому, забравши ковдру, тихо спустилася на перший поверх та прилягла у вітальні на диван, таким чином вважаючи, що зможу себе захистити. Занурившись у ковдру та прислухаючись до грози, заплющила очі та почала провалюватися в сон.

Я відчула удар та впала на живіт. Боялась навіть відкрити очі, й від страху тіло почало тремтіти, а руки намацали землю. В голові промайнули думки: де я можу знаходитися? Піднявши голову, побачила темний ліс та відчула неприємний та різкий запах. Коли почулося протяжне виття, почала повзти до дерева. Піднявшись на ноги, розпочала бігти, не розуміючи, куди саме біжу, перечепилася за гілля й впала. Біла сорочка порвалась, на руках була якась чорна рідина, й страх вирвався з горла криком відчаю. Хтось піймав мене та почав тягти. Я намагалася схопитися за гілля дерев та відчайдушно почала боротися. Але як можна боротися з тим, кого не бачиш?