ІІІ

Ніч з двадцять першого на двадцять друге червня я запам’ятав, ніби це було вчора. Перед сном я закінчив писати підведення до майбутнього великого авторського есе. Це мало бути вже друге розслідування, перед яким би фігурувало моє ім’я. З ноутбуком на колінах, я вмостився на дивані. У цій позі я вже перестав відчувати поперек, а повіки з часом почали все сильніше реагувати на силу тяжіння. Я зберіг файл і, не виходячи з текстового редактору, просто закрив ноутбук.

Піднімаючись з дивану я зачепив чашку, яку відставив на підлогу ще з годину тому. Чай вже зледенів, ‑ подумав я, витираючи мокру ногу рукою. За вікном було темно. Так завжди буває о першій годині ночі, але зараз, коли я у непроглядній темряві шукав ліжко, це здалось мені досить дивним. І тільки-но моя голова торкнулась подушки, я миттю про все забув і вимкнувся.

Мені наснився якийсь сон, де я був наче не собою… Аж раптом я прокинувся, ‑ не знаю чому. Можливо пересохло у горлі. Я піднявся з ліжка і потираючи заспані очі пішов на кухню за склянкою води. Я часто п’ю воду, як ви вже могли здогадатись. Щоб не напружувати очі, вмикати світло не став. Зайшовши на кухню, я налив собі з фільтра склянку води. По дорозі до ліжка зробив декілька великих ковтків, ще половину залишив на ранок. Тоді я поставив склянку на приліжковий столик і збирався лягати, та несподівано побачив якийсь темний силует біля вікна. В протилежному куті кімнати хтось стояв. Він не рухався, але мої очі вже звикли до темряви, і я був впевнений – там стоїть людина.

- Гей! А ну хто там?! – Перелякано заволав я.

Силует поворушився та все ще стояв біля вікна – він зрозумів, що його помітили, та здається не знав, що йому тепер робити. Я почав шукати рукою вимикач світла, але до нього було два кроки. Я невпевнено зробив перший з двох, незнайомець гучно смикнув балконні двері і миттю зник десь в темряві.

Ввімкнувши світло, я побачив кімнату у якій нікого окрім мене не було. Очі трохи свербіли, та мене це не цікавило. Я підійшов до вікна і обережно зазирнув на балкон. Окрім старих речей і усілякого непотребу там нікого не було. Віконна рама була відчинена. Я визирнув у вікно, прохолодний порив вітру вдарив мене в обличчя, від чого по всьому тілу пішли мурашки. Опинитись лише в трусах у подібній ситуації було дуже некомфортно – я відчував себе таким беззахисним, наче та голодна і зламана лань, що ховається від полюючого на неї хижака.

Я подивився під вікно – внизу на вулиці було безлюдно. П’ятий поверх. Хто взагалі міг сюди забратись, і як би йому вдалось отак утекти без травмування? Я зачинив вікно і замкнув балкон. Досі не розуміючи, що це було, і чи могло таке просто примаритись, я ліг спати. Тривалий час переживання не залишали мене – я боявся засинати і навіть вселив собі думку, що вже не хочу спати. Укутавшись з головою ковдрою, я заглушив внутрішні діалоги і, нарешті, заснув.

- Чому Ви одразу не звернулись у поліцію? – промовила пані офіцер, намалювавши пальцем коло в повітрі. Напевно, вона хотіла зобразити старий дисковий телефон.

- Невже Ви самі не знаєте чому? Що б я мав сказати? У той момент в мене не було жодних доказів, мені було легше списати все на мою бурхливу уяву і безсоння. Ви і самі розумієте, яку б відповідь я отримав, якби зателефонував.

- А як щодо відбитків пальців? Як щодо них? Чи балконні двері відчинило протягом?

- Повторюю, у той момент я сам собі не повірив, не кажучи вже про поліцію, – відверто зізнався я.

Наступного ранку, коли я приїхав на роботу, Ю.О. навис наді мною похмурою хмарою, якою я його до цього ні разу не бачив. Я вирішив, що допустив якусь значну помилку і тепер на мене очікує покарання, що тепер мені доведеться писати пояснювальну записку, або взагалі розплачуватись за щось з кишені… Але ні – він мовчки кивнув у бік свого кабінету і пішов туди. Я без заперечень рушив за ним.

- Присядь, - сухо сказав він, коли я закрив за нами двері.

Кабінет був достатньо просторим і мав вишуканий дизайнерський ремонт з купою оригінальних і стильних речей. Металевий краплеподібний стіл, картини Лучо Фонтана, які виглядали так, наче сам Ю.О. у пориві люті порізав ті полотна ножем. У центрі кімнати лежав жовтий килим з надзвичайно високим ворсом. Гадаю він впливав на психологічний стан і сприяв роботі мозку. Перед столом голови видання розташовувались 2 дизайнерські стільці.

Я наблизився до столу і зробив, що мені було сказано. Ю.О. так само сів по той бік столу, склавши руки перед собою.

- Я так розумію, що для тебе Ян був не просто колегою по цеху, а в першу чергу другом. Скажу честно, мені самому важко оцінити цю втрату, і я знаю як вона вдарила по тобі. Та все ж таки, робота є робота і виконувати її треба вчасно. Ми маємо бути стресостійкими і витривалими. В нас немає часу на скорботу чи переживання. Повір, я не хочу тиснути на тебе – стрес ніколи не був мотивуючим фактором. Але тобі слід поквапитись зі справою забудовників, яку ти почав вивчати майже тиждень тому.

- Я працюю над нею, вчора закінчив підводку. Бажаєте подивитись?

- Просто продовжуй працювати, не затримуй вихід розслідувань. Тиждень на підводку – це не твій темп. Я знаю, ти можеш краще, – раптом, у його голосі почулась турбота. Я знав, що за його сухістю і твердістю характеру ховається така сама звичайна людина, яка вранці обіймає сплячу дружину, після роботи допомагає дітям з домашнім завданням, грає з улюбленим собакою, а у вихідні зустрічається з друзями. Я його розумію. На цій посаді інакше не можна, якщо хочеш аби все працювало.