Феномен бариста

V

- Той пердун нам завадив, так? Знала би ти як важко мені кожного разу робити це. Ніколи не вбивав на очах у когось. Я пам’ятаю тебе, ти заходила до мене в кав’ярню. Пам’ятаю твій запах, хоча зараз він відрізняється. Ти що, боїшся мене?

- Ти притягнув мене у незнайоме приміщення, кинув у кут зі швабрами, я досі не відчуваю рук і не можу рухати пальцями, а ти ще питаєш, чи боюсь я?

- Ммм, як втішно чути подібне від такої красивої дівчини. Музика для моєї душі. Так багато енергії отримаю, коли з тобою розправлюсь, рибонько.

- Не чіпай мене! – вигукнула Дана.

- А-ХА-ХА-ХА. Бачу тобі подобаються ці ігри, у які ти вирішила зі мною грати. Та ти, напевно, не знала, що я по життю гросмейстер. Гадаю твоєму другу вже достатньо нас слухати.

Зіниці його очей розширились, він витягнув руку вперед і тієї ж миті, телефон, що був міцно затиснутий ременем Даниних джинсів, вискочив у його напрямку. Він схопив телефон, повільно підніс його до підборіддя й облизав, із особливим задоволенням на обличчі. Зіниці його очей знову розширились і у той же момент з телефону пішов дим. Він відкинув той на підлогу у бік дівчини і збочено усміхнувся.

- Ти ж розумієш, що я дав йому почути забагато, як для твого приятеля. Хоча який він тобі приятель, ви лише знайомі. Невже сьогодні достатньо одного разу зводити дівчину на каву і ви вже друзі? Думаєш він почувши цю розмову одразу кинеться тебе шукати? Думаєш він зможе знайти тебе живою?

- Благаю, відпусти мене, я нікому нічого не розповім, – тремтячим голосом проскиглила Дана. – Обіцяю, про тебе ніхто не дізнається…

- Ти про мене нічого не знаєш, що ти зібралась приховувати?

- Не знаю… Все. Все що бачила.

- Мені нічого від тебе не потрібно, адже нічого не загрожує. Ти помреш, як і всі до тебе, я отримаю нову енергію, і життя продовжиться. Упс, а для тебе ні… – він знов розсміявся у повний голос, через що в приміщені загуділо відлуння.

- Енергію?

- Не знаю, як назвати цю силу, окрім як енергією. Це сила, що живить мої здібності і практично забезпечує моє існування. Якщо я довго не отримую нової енергії то відчуваю нестерпний біль, слабкість і, мені здається, без неї я болісно помру. Тому мені нічого не залишається, окрім як збирати енергію людини, що вивільнюється при її вбивстві. Таке в мене життя, що не рятують рожеві окуляри…

- Здібності? – схлипнула Дана

- А ти гадаєш, чому не запам’ятала, як сюди потрапила? Чому, брехуха така, не могла ворушити кінцівками? Чому я відчуваю кожну твою емоцію лише вдихнувши твого запаху!? – він наблизився до дівчини так, що вона відчула, як його ніс втягнув повітря поруч зі щокою. – Я можу зробити так, щоб те желе в твоїй голові, що зветься мозком, закам'яніло. Ти моментально помреш, та це мене не тішить. Це позбавить тебе страждань, а я полюбляю, коли людина страждає перед смертю. Так я отримаю значно більше енергії. Коли людина вмирає довго та болісно, в неї з адреналіном виробляються гормони, перш за все ендорфіни, щоб приборкувати біль. Тому, якщо я вб'ю тебе зараз однію миттю, то майже нічого не отримаю.

- Не треба благаю…

- Взагалі-то, я не збирався вбивати тебе, адже, коли ти зайшла до «Ком’юніті», то сподобалась мені. Я хотів позбутись твого друга, та йому пощастило…

- Ти вбиваєш тільки тих, хто заходить до кав’ярні?

- Це моя кав’ярня. Знаєш що це значить? Це значить, що будь-хто, хто коли-небудь до неї наблизився, більше ніколи не зможе до неї не заходити. Магія? Ні. Звичайна телепатія. Зчитую думки, направляю свої. Але так, усе це для того, аби влаштувати у цьому закладі свято. Ти, такі як ти, і усі інші, – це все моє «ком’юніті», моя «спільнота», а завдяки їй я маю свято кожен день!

- Що ти за чудовисько… – прошепотіла дівчина.

- Погоджуюсь, копа я даремно вбив. Але він мене падло майже вистежив, довелось його прибрати... Як і тебе.

- Звідки це все в тобі?

- Ти про що? Здібності до телепатії і телекінезу? Цього нажаль не пригадаю, але пам’ятаю як в дитинстві, коли мені було років 8, мій батько поїхав на дачу, в Київську область. Там він мав заночувати, а на наступний ранок повернутись додому. Чомусь його довго не було. Коли мати зрозуміла, що з ним сталось щось негарне, ми з нею поїхали на його пошуки. Чудово пам’ятаю картину: ми заходимо до старої дерев’яної хати, на наші гукання ніхто не відзивається, ми проходимо у дальню кімнату і бачимо… Він лежить в ліжку, заколотий вилами, що стирчать з нього, наче виделка з відбивної, а постіль, ніби тарілка з кетчупом.

Коли ти дитина, то навіть не здогадуєшся, як таке могло статися, чому і що тобі треба робити. А зробити все рівно нічого не зможеш. Ти втратив одного з батьків, якого безмірно любив, і твоє життя змінюється назавжди. Мабуть, тоді я розлютився аж занадто сильно і це якось вплинуло на організм. Проте, цього мені не відомо.

Юджин сів на підлогу і склав ноги у позі лотоса. Дівчина була налякана, і виглядала наче вуличний цуцик, що сахається від людей і ховається по закутках.

- Ось сиджу і думаю, може тобі кров закип’ятити, чи краще пропустимо твою руку через кавомолку? А в мене ще газова горілка є, тільки я поки що не знайшов їй застосування.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше