21

Далі все як у тумані. Дуже хочеться вірити, що це лише страшний сон, а не страшна реальність. Та все марно. Підбігаю до Влада, почала його обіймати і просити:

- Прокинься, прокинься! Владе, прошу живи заради нас з Анею, заради дочки! Швидку! Викличте швидку! - сльози ллються з очей, руками тримаю  коханого, у нього на голові кров, яка повільно стікає.

Народу зібралась багато, щоб подивитися на видовище, адже рідко у такому тихому місті траплялись такі події. Лиця їхні не бачу, від плачу бачу лише розмиту картинку. Швидка допомога приїхала через п'ятнадцять хвилин. Такі мені потім розповів Андрій.

- Ви хто потерпілому? - запитав лікар, коли почав сідати в машину, де вже там лежав Власов. 

- Я його дружина, - швидко відповіла, - і я зним поїду.

- Добре, - тепло відповів він, зачинили дверцята й рушили.

Швидко їдемо до лікарні. Тримаю милого за руку. А тихі каплі солоненої води стікають по моєму обличчю. Телефон і гаманець разом із сумкою залишила  у кафе. Не було часу думати. У вухах дзвенить. Чути звук сирени. Голоси працівників швидкої не розбираю.

- Прошу, прошу, не помирай, - тихо, що хвилини кажу до Влада, а він досі лежить із зіплющеними очима. 

Моя сукня замастилась, уся в болоті, і де не де є Принцова кров на одежі дівочій. Чому так? Коли маю розказати тобі про нашу доньку, то весь світ проти цього. Перший раз через брехню і не сміливість, а зараз через те, що не зрозуміли один одного й затягнули з правдою. 

Приїхавши, стрімко в лікарню, його повезли в операційну, а мене туди не пустили. Сиджу у коридорі. Розбита. От до чого привела моя недосказанні слова. Невже я можу його втратити?! Не рахую ні секунд, ні хвилин, ні годин. Лише чекаю, чекаю. Раптом до мого плеча доторкається тепла велика чоловіча долоня.

- Не вини себе, - говорить Андрій, - усе буде гаразд. Ти не винна, - сідає з правого боку від мене. - Хто, хто і винний, то це я. Не потрібно було підходити до тебе. Якби знав, що для вас такий важливий день. Правда я не хотів псувати, - сумним гоолсом промовляє і голову схилив донизу. - Вибач, Катю.

- Ні, ні, - накриває паніка повністю. - я винна, я винна. Це я довго затягувала з цим, у мене так було, - хватаю хлопця за плечі й дивлюсь йому в обличчя, - багато шансів було йому розповісти, а я лише затягувала, тягнула кота за  хвоста. І ось, що з цьго вийшло, -  і з усієї сили зжимаю його плечі. Відпускаю руки донизу, а потім чимдуж оплоплюю ними свою голову, пальці занурились у грязне й запутане волосся. 

- Ай, - скрикнув він від болі, - не звинувачуй себе. Головне зараз заспокоїтися, - ще більше починаю  ревіти. Тихі мої скиглення лунають ехом у білому світлому коридорі. 

- Ти забула телефон у кафе, тому я затефонував Мері, розповів, що сталося і вона сказала, що подзвонить до батьків Влада й розкаже, - обіймає мене, щоб заспокоїти, його футболка мокра від дівочих сліз. 

Відмовляюсь йти додому, хочу дізнатися першою як він там, як там усе пройшло.  Забула про маленьку доньку, якій теж потрібна я. Мої батьки і Влада вже вируштили в дорогу, Алан приїде завтра вечером із Машею. Андрій біля мене сидить, боїться і не хоче залишати саму. Приніс стакан  чаю з булочкою.

- Дякую, - беру теплий напій у руки, вони геть змерзли від переживань. Надворі літо, а долоні як лід.

Повільно роблю перший ковток, потім інший. Беру ще хлібний виріб і відкусаю маленькими шматками. Добре, що він загорнутий у паперову обгортку, а то мої руки не чисті. Загрязені у кров й асфальтним пилом. 

Вже одинадцята година вечора, а ми досі сидемо у холодному коридорі. Спати не хочеться зовсім, ніби сон покинув мене.

- Де мій син?! - влітає Владова мати й насувається на мене. - Де мій синочок?! Де мій Влад?! Що ти з ним дівчисько зробила?! - вдаряє по моїй щоці жіноча рука, місце удару починає боліти від нестерпної болі.

- Що Ви робите? - встав на мій захист друг і загороджує від цієї жінки.

- Це вона у всьому винна! Вона! - кричить на все преміщення. - Чому вона знову у нашому житті?! - звертається Ніна Іванівна до Василя Миколайовича, який, теж, у сумному настрої.

- Ніно, перестань, - говорить до неї чоловік, - тут лікарня, а не бійня. Усім зараз важко, перестань звиничувати Катю в цьому, вона не винна, - захищає мне колишній свекор.

- Але, але ж вона винна! - не вгамовується колишня свекруха, плаче і винить, не зупиняючись, у всіх гріхах першу невістку.

- Заспокойся! - гаркнув на неї чоловік. - А ні, то підеш звідси у готель і там будеш сподіватися  і чекати новин.

Ніна Іванівна його послухала, притихла, часом пускала сльози, але не промовляє ні слова. Мої батьки прибули, коли втихли чвари. Обійнялись, й тихо сидемо. Чоловіки ходять по коридору, й чути тільки їхні важкі кроки. Раніше б ці звуки дратували мене, але зараз не звертаю на це увагу. 

Навіть суворий батько Влада пустив сльозу, який весь час говорив, що чоловіки ніколи не плачуть, що так можуть лише маленькі дівчиська. Чути годинник, який цокає на руці мого тата. Під ранок виходить лікар.

- Ви сім'я Власова Влада? 

- Так, - хором відповідаємо. 

- Як усе пройшло? - запитую.

- Йому вже більше нічого не загрожує, проте він у комі, - потемніло  в моїх очах на одну секунду. 

- А коли він вийде з неї? - запитує Василь Миколайович у лікаря.

- А от цього я вже не знаю, на жаль, не зможу сказати. Будемо надіятися, що він звідти вийде, хлопець молодий як і його організм, - холодно, буденно відповідає. Йому не вперше повідомляти такі новини.

Не втримуюсь на ногах, падаю, темно. 

Голова болить несперпно! Прокинулась у своїй кімнаті. Надворі досі ніч. Встаю і головний біль дає про себе знати. Тріщить. І присідаю назад на ліжко. Тримаюсь за голову руками.

Знову через хвилини паузи роблю спробу  встати, встала й іду до колиски, де спить донька. Моя маленька, я не змогла сказати таткові правду. І в кімнату заходить моя мама.

- Доню, ти нарешті прокинулась, - радісни голосом каже. - Чого ти стоїш? Ляж, тобі потрібно лежати.