29

- Де я? - ледь ледь чутно промовив Влад, він розплющив очі й дивився повсюду.

- Як добре, що ти прокинувся, - говорю лагідно.

- Хто ти? - що знову? Знову втрата пам'яті? Відходячи, від шоку гукнула. - Лікаря, лікаря, - й в палату забіг містер Дар. 

- О, це просто диво. Перший раз у мене таке. Місіс Власова, - підходить до ліжка свого пацієнта,- покиньте, будь ласка, палату, я повинен оглянути вашого чоловіка.

- Але.., - не відпускаю руку коханого.

- Повірте, усе буде гаразд. Треба його оглянути, почекайте за дверима. Ще не раз сюди прийдете, - й виштовхує за двері.

У лікарні, окрім мене, нікого з родичів чи друзів немає. Усі вони чекали на квартирі. Так, так, навіть Ніна Іванівна й Василь Миколайович із Настею. Коли свекруха поїхала, то мені телефонувала по декілька разів за один день, дізнаваючись, як справи у її сина. І так з кожнем днем образи почали забуватися. 

І раптом захотілося їй відкрити таємницю так само як вона довірилась мені. Через два тиджні їхнього від'їзду, я наважилася сама на дзвінок, а то в той день чому мені не подзвонила жінка. На першому ж гудкові Ніна Іванівна взяла слухавку. І розповіла їй спочатку за сина, а потім сказала. що вона є бабусею. Спочатку свекруха не повірила й всіляко заперечувала. Проте через тиждень приїхала після нашої зустрічі й сильно розщюрилася, побачивши, родинну пляму. Власова старша навіть на диво не злилася на мене й три дні бавилася з онукою( ми не говорили ще поки Ані, що це її бабуся), а далі жінка повернулася додому.

Вирішую зателефонувати Мері й всім розповісти про чудому подію.

- Алло, - пролунало по той бік слухавки.

- Алло, можеш, будь ласка, поставити на гучномовець, - попросила, мій голос трішки тремтить.

- Так, звісно, - погодилася тітка, - ми якраз усі на кухні, а ось Аня спить у вашій кімнаті. 

- Що таке? - запитує Алан легко впізнаю його голос.

- Він прокивнуся, - радісно щебечу в слухавку, - прокинувся, прокинувся, - тиша на тому боці, - Влад розплющив очі, він житиме.

- Ура-а-а-а-а-а-а-а-а! - прокричали в унісон всі.

- Ми їдемо в лікарню, - говорить Василь Миколайович, - тільки я і Ніна, - ніхто не посмів заперечувати йому, я навіть відчула його суворий погляд і тон. 

Через годину приїхали батьки Влада, й чекають у коридорі зі мною. Потім лікар запросив у палату родичів Принца, а мені сказали ще почекати. Знову стояти за дверима, я, теж, хочу знати як він. Чому не дозволяють? Дивлюся що хвилини на годинник, який висить в кінці коридору. Пусто й здається, що ніхто тут більше не працює. Через двадцять хвилин виходить першим містер Дар. І з сумними очима дивиться на мене. Не розумію. У думках виникають страшні здогадки подій.

- Щось не так? - запитую, дивлячись в очі, співврозмовника.

- Не хвилюйтеся, - як завжди впевнено говорить. - Вашому чоловікові нічого не більше не загрожує.

- Тоді чому дивитися на мене так сумно? - не розумію. Хочеться присісти, а то ноги не можуть від хвилювання стояти спокійно.

- Він втратив свою пам'ять, - знову, знову, знову історія повторюється. Чи це є шанс почати все спочатку?  Як тепер бути?!

- Проте згодом, - продовжує лікар, - пригадає Вас, Катю. Не засмучуйтеся, - намагається підбадьорити чоловік у білому халаті й хлопає своєю рукою по моєму плечі.

- Коли його пам'ять повернеться?

- Можливо через місяць або ж у крайньому випадку... , - і затихає.

- Що у крайньому? - боязко запитую й підіймаю погляд на обличчя лікаря.

- У крайньому він не згадає нічого з втраченого, але це лише припущення, яке виникає через його схожу ситуацію у дитинстві. Нічого передбачати неможливо.

- Що ж мені тепер робити? - сама собі задаю питання. Заново завойовувати його серце чи залишити як є? Здається, що мені тільки підходить перший варіант. Залишається спробувати, а там далі буде видно чим закінчиться спроба.

- У першу чергу зараз вашому чоловікові потрібно піклування, допомогти заново ходити, а то через довгий період лежання на лікарняному ліжку, йому перші ці дні буде важко зробити кроки. Приймати ліки суворо за графіком, які допоможуть не тільки одужати, але й покращать пам'ять. Через тиждень можете його забрати додому й продовжити лікування у домашніх умовах. Будете постійно розповідати про життя Влада до аварії й само собою згадає все, а особливо Вас. Батькам пацієнта вже розповів усе.

- Дякую,  - й з палати виходить жінка й чоловік.

- Можеш зайти, - каже Ніна Іванівна, - він на тебе чекає. Не бійся, усе буде гаразд, - з милою посмішкою промовляє.

Ноги не сміливо роблять кроки, заходжу й за собою зачиняю двері. Повертаюся обличчям до Принца й розглядаю. Його голова злегка піднята, лежить і й, теж, не зводить з мене своїх очей. Хвилину стою, не можу наважитися підійти ближче.

- Чому стоїш мов приросла до того місця? - запитує хрипким і одночас рідним голосом. Підходжу й сідаю на стілець, який стоїть поряд ліжка Власова.

- Привіт, - дуже тихо пролунало з моїх вуст.

- Привіт, то ти і є моя дружина? - недовірливо поїдає поглядом, аж мурахи пробіглися по спині.

- Так, - і наші очі зустрічаються на кілька секунд. - Що ти останнє пам'ятаєш?

- Я пам'ятаю, що перевівся в нову школу, своє дитинство лише фрагментами. То тебе звати Катя? Ми ж типу були однокласниками чи як?

- Так, мене звати Катя, приємно познайомитися, - посміхаюся. - Лікар сказав, що через тиждень тебе випишуть і ми повернемося додому.

- Ти звісно дівчина на вигляд чудова, та ще й вродлива, але я тебе, вибач, не незнаю. Тому думаю, що не зможу бути з тобою, - як пам'ять втратив, то ще й свої мізки розгубив. Ну, постривай, я тобі влаштую подружннє життя. Сам мене кликав, до поверння спогадів зроблю усе, щоб ти знову покохав свою дружину, тобто Катю, тобто я.

- Коханий, зараз можливо я чужа для тебе, то впізнай заново свою законну дружину, - підморгую йому.