Глава 7

Усе організовано дуже добре, ніхто й не зрозуміє, що наше весілля — фарс. Я йду доріжкою, всипаною пелюстками троянд до квіткової арки, де мене чекає Тимур. Іду сама, тому що батька більше немає. Насилу стримую сльози. Усі погляди спрямовані на мене, і я маю виглядати щасливою нареченою. 

На обличчі Тимура блукає легка усмішка, він відверто мене розглядає. Клацають затвори фотоапаратів, чути шепіт нечисленних гостей. Я підходжу до Огнєва і вкладаю руку в його простягнуту долоню. Від цього дотику всім тілом проходить хвиля тремтіння, а дихання збивається. 

Ми дивимося в очі одне одному, поки реєстратор шлюбу вимовляє свою промову. А потім відбувається те, про що я зовсім забула. 

— … Наречений може поцілувати наречену. 

Хвилинна затримка, під час якої з погляду Тимура можна зрозуміти, що він вибачається переді мною за те, що станеться далі. Він навіть не уявляє, скільки разів я мріяла про цей поцілунок. А зараз настільки збентежена тим, що відбувалося, що й не відразу реагую. 

Він робить крок до мене. Рішуче стискає мене за талію, нахиляється, і наші губи стикаються. Я завмираю, несила повірити в це. Замість того, щоб отримати насолоду від миті, я відчуваю паніку. 

Що робити? Відповісти? Проігнорувати? 

За мить, яка для мене здалася цілою вічністю, я розкриваю губи й, на подив Огнєва, приймаю його ініціативу і відповідаю з усім запалом, властивим мені. Чіпляюся пальцями за його плечі, притискаюся ще ближче. 

Якщо запитає, збрешу, що це було для гостей. Насправді ж я просто не можу не скористатися таким шансом спробувати на смак його губи. Дізнатися, як це — цілуватися з дорослим бажаним чоловіком. 

Тимур відхиляється першим. Я не відводжу погляд від нього, хоч і ніяковію. Дивлюся з викликом, ловлю кожну секунду цих миттєвостей. Запам’ятовую, викарбовую в пам’яті, щоб потім знову і знову прокручувати їх. 

Усе відбувається стрімко, швидко, немов уві сні. Я мало що запам’ятала з цього дня. 

Після короткої церемонії ми приєднуємося до банкету. Тимур весь вечір не відпускає мене від себе. Ми приймаємо привітання, але я бачу, як на мене дивляться. Зі співчуттям, жалем. Усі тут пам’ятають про те, що всього тиждень тому я поховала батька. 

А потім атмосфера раптово змінюється. Я відчуваю цю напругу, яка ширяє навколо. 

— Підіймешся з охороною в номер. Нікуди не виходь, крім мене нікого не пускай, — холодного карбує Тимур, нічого мені не пояснюючи.

— Що відбувається? — злякано дивлюся на всі боки, але навколо все так само снують офіціанти з тацями, грає музика, танцюють гості. 

— Соню, просто зроби, як я прошу. Без зайвих питань. Насамперед мені важлива твоя безпека, — уже м’якше вимовляє він, заправляючи за вухо пасмо мого волосся. Занадто інтимний жест, як на мене. 

— Добре, — киваю я і йду за охороною на третій поверх. 

Очікування зводить із розуму. У дворі все ще грає музика. Гості не розійшлися. Я насилу знімаю із себе сукню. Смикаю блискавку, викручуюся в спробі розстібнути її. Передчуття мене ніколи не обманювало, й зараз воно говорить, що я до гостей більше не спущуся й у сукні мені немає потреби бути. 

Спочатку я шпурляю її на підлогу. Розчарована, засмучена. Потім підіймаю і дбайливо розгладжую долонею складки. Усе ж таки я заміж у ній вийшла. За коханого чоловіка. Нехай він і не поділяє моїх почуттів, проте тепер ми пов’язані міцно-міцно і в мене є всі шанси зробити так, щоб фіктивний шлюб перетворився на справжній. 

Тимур приходить у номер уже за північ. З тарілкою фруктів і пляшкою шампанського. 

— Це тобі. Пробач, що так довго, — з його голосу я розумію, що він не зовсім тверезий. 

— Що сталося? — я сідаю на ліжку, мружусь від яскравого світла лампи. На мені лише шовкова біла сорочка. 

Огнєв ночуватиме в цьому номері? Або залишить його?

— Нічого такого, чого я не зміг би вирішити, — криво усміхається Тимур і підходить до мене. 

Матрац пружинить під його вагою. Він ставить тарілку з фруктами й шампанське на тумбочку, сам же стягує із шиї краватку-метелика і витягується поруч зі мною. Я забуваю, як дихати. Він так близько. 

Тимур розстібає верхні ґудзики сорочки, і я можу бачити темні завитки волосся на його грудях. Я ковтаю й відводжу від нього погляд. 

— Гості роз’їхалися? — питаю хоч щось, тому що гнітюча тиша напружує. 

— Так, з Носовим тільки проблеми були. Перебрав. Його дружина ніяк не могла відтягнути від бару й посадити в автомобіль. 

— М-м-м, — мекаю я й натягую ковдру майже до підборіддя. 

— А… Едуард Валентинович? Він… він не з’являвся? — несміливо цікавлюся я. — За тиждень не давав про себе знати? Адже він пригрозив мені, що буде стежити за мною. 

Тимур важко зітхає. Повертається на бік, обличчям до мене. Я відчуваю на собі його погляд, і під шкірою все палає. 

— Ваш будинок згорів. 

— Що? — різко повертаю голову до Огнєва, мої очі розширюються від зневіри. Він сказав це таким тоном, наче в холодильнику скисло молоко. — В якому сенсі згорів?