Глава 10

Хвилі невдоволення, які виходять від Огнєва, майже відчутні. Він стоїть поруч зі мною, важко дихає. Свердлить мене поглядом. Я помічаю, як стискаються й розтискаються його кулаки. Він злий. І через те, що дочку від нього приховала, і через те, що розлучатися зібралася. 

Його близькість мене нервує. А ще він усе так само гарний собою. І все ще мій типаж чоловіків. Це дратує. 

— Ти ще довго будеш тут? — повертаю до нього голову й зустрічаюся з ним поглядом. — Не хочу, щоб у палаті були чужі, коли Сніжка прокинеться. 

Тимур, здається, збентежений моєю зухвалістю. Він, напевно, уявляв мене все ще боязкою, заляканою дівчинкою й навіть не припускав, що я давно вже не та. 

— Нам треба поговорити, Софіє. Зараз же, — крізь зуби цідить він, явно з останніх сил стримуючи свій гнів. 

— Ага, я теж із тобою поговорити хотіла. Чотири з половиною роки тому. Але ти мені й слова сказати не дав. Виставив, як шкодливе кошеня. А тепер нам нема про що розмовляти, — глузливо кажу я. 

— Не думав, що ти на таку стерву перетворишся, — криво усміхається він, схиляючи голову на бік і розглядаючи мене.

— Вважатиму це за комплімент. А тепер, пробач, у мене був огидний день, я збираюся лягти відпочити, поки дочка спить. Усі питання й побажання — через мого адвоката. 

— Ні, Софіє, ти не зрозуміла. Ми зараз поговоримо, — він хапає мене за руку, ривком підіймає з місця. Я не намагаюся вирватися, Огнєв вміє бути наполегливим, коли хоче. 

Двері палати зачиняються за спиною, й ми опиняємося в порожньому коридорі. Дихаємо важко, дивимося одне на одного, не відриваючи погляду. 

— Найбільше мене зараз цікавить питання, моя Сніжана дочка чи ні. Хоча ні, не відповідай, і так усе зрозуміло. Звісно моя. За віком підходить. За зовнішністю — точна копія. Так якого біса ти нічого мені про неї не сказала? 

Емоції так і ринуть із нього. Тимур занадто сильно впився пальцями в мою кисть. Завтра точно проявляться синці. 

— А я нічого й не приховувала від тебе, Тимуре. Якби ти хоч раз поцікавився, як поживає твоя фіктивна дружина, — останнє навмисне виділяю, — ти б не пропустив ні народження дочки, ні те, як вона росла. Але в тебе компанія й Настя, чи не так? — гіркоту в моєму голосі не приховати від Тимура. 

Він важко зітхає. Мовчить. Зовсім мене до стінки притиснув, я з легкістю можу відчути аромат туалетної води Огнєва, настільки близько він до мене. Я відчуваю тепло його тіла, можу розгледіти кожну зморшку на обличчі, які з’явилися за цей час. Так дивно — бачити знову чоловіка, якого колись так кохала. 

— Дитина — це ж не придбання авто, Сонь, ти могла і сказати мені. Невже думала, що я відмовлюся від доньки? — він трохи заспокоюється. Зараз виглядає більше втомленим, ніж злим. 

— Та ніч була помилкою, Тимуре, це твої ж слова. Отже, і дочка була помилкою. Нумо вдамо, що ми сьогодні не бачилися. Розійдемося і продовжимо жити, як раніше. Кожен сам по собі, — пропоную йому, але розумію, що шанси на те, що він погодиться на мою пропозицію, майже нульові. Я бачу це з напружених м’язів його обличчя, з очманілого погляду. 

— Я зараз трохи шокований новиною й не можу тверезо мислити, та й ти втомилася. Тому я приїду вранці й ми вирішимо, як бути далі. Я хочу брати участь у житті дочки. Це навіть не обговорюється. У мене, дідько, дочка є, а я навіть не знаю, які мультики їй подобаються й чи любить вона шоколад, — він б’є кулаком по стіні прямо поруч із моїм обличчям, і я здригаюся від несподіванки.

Я розумію його обурення, але мені ні краплі його не шкода. Ну що заважало йому хоч раз зустрітися зі мною? Приїхати й привітати на день народження. Нехай фіктивно, але ми чоловік і дружина, а ще партнери. 

— Добре. Вранці — так вранці. Але навіть не думай, що зможеш після розлучення отримати над нею опіку. У шлюбному договорі про дітей нічого не прописано, отже, суд за всіма правилами залишить Сніжану зі мною. Та й ти для неї зараз чужа людина, — б’ю його словами з розмаху. Як він колись мене. Мені було ще гірше. 

Я була зламана, розчарована, сама у всьому світі. 

— Поговоримо вранці. І ні слова більше, інакше я не відповідаю за свої дії, — шипить він крізь зуби, дивлячись на мене, як на ворога. 

— Сонь, усе добре? — чую голос збоку й видихаю від полегшення, тому що Герман приїхав. Тепер я не одна проти Огнєва. 

— Так, дякую, що вирвався і приїхав, — я відступаю від Тимура і приймаю обійми свого хлопця. Хоча, краще сказати: нареченого. Усе ще не звикла до цього. — Це Тимур Огнєв, я тобі казала про нього. А це Герман. Мій наречений. 

— Радий знайомству. 

Герман простягає йому руку, Тимур же повільно переводить погляд від мене на простягнуту долоню. Запізніло спохоплюється, потискуючи її. Він, здається, думав, що я пожартувала щодо швидкого заміжжя. На Германа коситься невдоволено, в очах загоряється нехороший вогник. 

— Як Сніжка? Що лікарі говорять? — стурбовано запитує Герман, втративши інтерес до Тимура. 

Він, до речі, не знає про те, чия дочка Сніжана. Я сказала, що це був випадковий зв’язок. І майже не збрехала. Тепер же мені трохи страшно. Як він відреагує, коли дізнається правду? 

— Лікар ще не звільнився, підійде пізніше, але медсестра сказала, що нічого серйозного. Вранці її можна буде додому забрати.