Глава 12

Соня

Я боялася побачити Огнєва вранці, не знала, що говорити і як бути. За роки, що не бачила його, він став для мене абсолютно чужою людиною. 

З пам’яті стерся погляд його пронизливих очей, його енергетика і те, як саме діяла на мене його присутність.

Зізнатися чесно, я весь цей час боялася зустрічі з ним не тільки через Сніжану. Просто була ймовірність, що варто мені поглянути на нього в реальності — й почуття знову спалахнуть. Принесуть біль і страждання. А я ж тільки відійшла від усього, зустріла Германа і збираюся прожити з ним довге й щасливе життя. 

Герман після зустрічі з Огнєвим тактовно мовчав. Хоча я відчувала його напругу, бачила, що хоче мені щось сказати. Але чекав, коли я почну першою 

Й ось зараз ми стоїмо з Тимуром одне навпроти одного. Так близько, що вітер доносить до мене аромат його туалетної води. Він похмуро спостерігає за тим, як Герман забирає Сніжану. Відчуття, ніби Огнєв бореться з бажанням кинутися туди й забрати в нього дочку. 

У мене руки тремтять від хвилювання, і я поспішаю заховати їх, щоб Тім не помітив. Хочу, щоб він бачив у мені впевнену самодостатню жінку, а не ту двадцятирічну дівчинку, що від страху тремтіла в його будинку і плакала в нього на грудях. 

— Дивне запитання, Софіє, я ж сказав, що вранці приїду й ми поговоримо. Я хочу познайомитися з донькою. Що ти їй взагалі сказала про батька? Тільки не кажи, що вигадала одну з безглуздих історій про полярників або космонавта, — їдко цікавиться він, хитаючи головою. 

Я помічаю, що і він нервує. Це надає мені сміливості. Я з легкістю можу витримати його колючий погляд. 

— Я сказала, що ти працюєш далеко й до тебе ще не дійшов лист про її народження, — знехотя зізнаюся я. — А якщо й дійшов, то, можливо, ти ще не знайшов літак, щоб прилетіти. 

— Дякую й на тому, — гмикає він і ховає руки в кишенях. Перекочується з п’ятки на носок. Думає про щось, спрямувавши погляд повз мене. 

— То коли я зможу з нею познайомитися? — не здається він. Я розумію його нетерпіння. Мені не хочеться ділитися з ним дочкою, впускати його в наше життя, але правда розкрилася і з цим уже нічого не вдієш. 

— Завтра. Ти зможеш побачити її завтра. Я обіцяла зводити Сніжану в її улюблене кафе, ти можеш прийти, і я спочатку тебе представлю як свого друга. Потрібно подумати, як краще сказати їй про те, що ти її батько. 

— Чому я відразу не можу сказати їй про те, хто я? — злиться він. 

— Тому що вона маленька дитина й невідомо, як відреагує на тебе. Може, ти їй взагалі не сподобаєшся? До Германа вона дуже довго звикала, — різко вимовляю я і прикушую язика, коли помічаю, як потемнів погляд Тимура за згадки про мого нареченого. 

Хоча, чому це мене повинна хвилювати його реакція? Ми ніхто одне одному, і спільна дочка нічого не змінить у наших стосунках. 

— Герман їй ніхто, а я — батько. У нас має бути зв’язок. 

— Тимуре, або так, або зустрінемося в суді, — безапеляційно заявляю я.

— Добре, — через довгу паузу вимовляє він. — Напишеш мені адресу й час. Я буду. Тільки нумо без твого Германа, — кривиться він, немов щойно відкусив шматок лимона. 

Я спалахую від такої зневаги до свого нареченого. 

— Герман чудова людина. І Сніжана чудово з ним ладнає. Тож припини. Завтра о десятій ранку. У кафе «Мамонтеня». Не спізнюйся, — і перш ніж Тимур встиг щось вимовити, я розвернулася й поспішила до автомобіля Германа. 

Сніжана сиділа на задньому сидінні, я влаштувалася поруч із Германом. Побачивши його, на душі відразу стало спокійніше. Усе ж мені неймовірно пощастило з чоловіком. Він завжди підтримає, завжди допоможе. Він такий ніжний і турботливий. 

Герман схвильовано подивився на мене. 

— Все добре? — поцікавився, заводячи двигун. 

— Так. Усе гаразд. Твій юрист зможе підготувати до завтра всі документи? 

Уточнювати, які саме документи, не доводиться. Герман знає про мою ситуацію з фіктивним шлюбом і погодився допомогти прискорити процес розлучення, щоб ми змогли узаконити свої стосунки. 

— Так. Уже все готово, залишилося тільки тобі підписати. 

— Добре. Чудово, — попри те що в салоні спекотно, мене кидає в жар. Не віриться, що зовсім скоро я розірву ту єдину нитку, яка пов’язує нас з Огнєвим. 

Я повертаюся до дочки й помічаю, що вона вже встигла заснути. Рука в гіпсі, буде тепер незручно. Добре, що ліва, а не права. 

— Ти подумала над моїми словами щодо того, щоб прибрати Огнєва з посади генерального директора? 

— Германе, — прочищаю горло я. Ми вже кілька разів торкалися цієї теми, і я дуже боюся, щоб він не вирішив, що я маю якісь почуття до Тимура, тому не хочу нічого змінювати в компанії, — Тимур багато років займається цією справою, він ще з моїм батьком працював. Він знає всі тонкощі й нюанси, як ніхто інший, тому я не бачу сенсу замінювати його кимось. Компанія розвивається, прибутки збільшуються. За дев’ять місяців цього року ми вже отримали обсяг торішнього виторгу. Я займатися компанією не збираюся, ти ж знаєш, що мене це не цікавить, та й у мене є своя справа. А більше нікому я не довірила б управління. У мене Сніжана росте, фірма мого батька — це гарант її безтурботного майбутнього.