Глава 13

Тимур

Тимур запізнився. Але не тому, що не був пунктуальним або несерйозно поставився до майбутньої зустрічі. Учора він пішов з офісу настільки пізно, що жоден магазин іграшок не працював. А сьогодні він встав о шостій ранку, але дарма. Магазини відчинялися о дев’ятій. І знайти того самого єдинорога, який, до слова, виявився «поняшкою», — і хто тільки так героїв мультфільму називає? — виявилося не так просто. 

Й ось тепер він тут. Стоїть перед входом в ігрове кафе, стискає в руці коробку з подарунком і ніяк не може зважитися увійти. 

Тимур Огнєв, який керував цілою імперією, який вичитував щодня підлеглих, розв’язував неможливі питання і якому частенько загрожувала небезпека — злякався маленької дівчинки. 

Він зробив кілька глибоких вдихів і усміхнувся подумки. Цікаво, чи сподобається він Сніжані? А що робити, якщо ні? Він усе ще не міг повірити, що в нього є дочка. Ніяк не міг цього осягнути. 

Тимур зрозумів, що зволікати більше не можна, та і йому самому хотілося якнайшвидше познайомитися з малою. На мить у голову закралася думка, що потрібно було спочатку поспостерігати за донькою здалеку, а потім уже зустрічатися. Але пізно. 

Тимур відчинив двері й одразу ж потрапив у вир хаосу. Діти були всюди. Вони грали, кричали, розкидали все навколо. Він обвів простір поглядом і помітив Сніжку за столиком у самому кінці біля вікна. Вона щось малювала, поки Соня стояла в черзі за солодким у декількох метрах від неї. 

Тимур попрямував до них. Його хода була впевненою, на відміну від нього самого. Усе його спілкування з дітьми зводилося до того, що він вітався з ними й запитував, як справи. У його друзів або не було дітей, або вони були вже дорослими. 

Тимур подолав останні метри, що розділяли їх із дочкою, зупинився й опустився в крісло навпроти неї.

— Привіт, — його голос звучав хрипко й невпевнено, він сподівався, що крізь цей галас Сніжана його почує. 

Дівчинка лише підвела на нього погляд, повний зацікавленості, потім подивилася кудись убік, швидше за все, на матір, і продовжила малювати, ігноруючи Тимура. 

— Гарно вийшло, — похвалив її Огнєв. 

Він жадібно розглядав дочку. Тепер він бачив, що колір очей їй дістався від матері. А ось густі довгі вії — його. У неї маленький охайний носик, довге волосся, заплетене у дві кіски. Тимуру здавалося, що гарнішої дитини він ще не бачив. У них із Сонею вийшло справжнє диво. Бачив би Озерський свою онуку! 

Тимур подумки засміявся. Якби Іван дізнався, що він зіпсував його дочку, та ще і про «заліт» Софії — йому б влетіло. Озерський завжди з теплом і любов’ю розповідав про дочку. Пророкував їй чудове майбутнє й навіть пригледів кілька кандидатів у чоловіки. Огнєв як зараз пам’ятає — син губернатора, син якогось мільйонера зі Штатів і щеня Остапова, якого він завжди недолюблював, але Озеров вважав його перспективним. 

Якби Іван встиг познайомити з кимось дочку, кого б вона обрала? Ця думка чомусь не давала спокою Тимуру й шалено злила. 

— Болить рука? — поцікавився він із надією хоч якось завести з нею діалог. 

Поки що Сніжана відмовчувалася й зосереджено малювала, не звертаючи на нього уваги. І це його боляче кольнуло в саме серце. 

— Мама не дозволяє мені розмовляти з незнайомими людьми. Особливо з дядьками. Тому не говоріть зі мною, — серйозно промовила вона, підвівши на нього погляд. 

Тимур усміхнувся. Широко й щиро. Усмішку стримати було неможливо. 

— Мене Тимуром звати. І в мене для тебе є подарунок. 

Він простягнув їй подарунок, в очах дочки він зауважив інтерес, але потім вона витріщила очі, повернулася до Соні й голосно її покликала:

— Мамо! Мамо! 

Соня відреагувала миттєво. Обернулася й застигла на місці, побачивши Тимура поруч із донькою. Вона підійшла до них, забувши про те, що збиралася купити Сніжані тістечко. 

— Що таке, сонечко? — вичавила із себе усмішку, насторожено позираючи на Огнєва. Сніжана виглядала переляканою. 

— Дядько намагався зі мною заговорити й подарувати іграшку. Усе, як ти розповідала, але я не слухала його й іграшку не брала! — жваво доповіла дочка, скоса позираючи на Тимура. 

Стримати усмішку Соні не вдалося. 

— Розумниця моя, — чмокнула її в маківку. — Але цей дядько мій знайомий, тому з ним можна розмовляти. 

Сніжана повернула зацікавлений погляд на Тимура. 

— І іграшку можна взяти? — поцікавилася вона. Її очі загорілися. 

— Можна, люба. Тільки не забудь подякувати. 

— Дякую, — вигукнула Сніжана й потягнулася за коробкою. — Це ж принцеса Селестія, мам! Подивися! — захоплено промовила вона, розглядаючи подарунок. 

— Так, вона. Побудеш поки з… Тимуром, а я куплю нам солодощів, добре? — насилу проковтнула вона клубок, що став поперек горла, метнувши короткий погляд на Тимура. 

— Так, мамо. Дядько, здається, хороший, — закивала Сніжана, а Тимура перекосило від цього «дядько».

Поки Соня стоїть у черзі, щоб купити солодке, Сніжана розповідає про свої улюблені мультики, про хлопчика Сергійка з дитячого садка, який її постійно зачіпає, і про те, що незабаром її мама буде справжньою нареченою. Сніжана ходила з нею у весільний салон і вибирала сукню. Усе це вона розповідає із захопленням і палким блиском в очах.