Глава 15

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я, обертаючись назад. 

Я дивлюся на двері кафе, боячись, що зараз на вулицю вийде Тимур. Сама не знаю, чому почала панікувати. Нічого ж поганого не зробила. 

— Ти не рада мені? — насупився коханий. 

— Дядько Германе, дивись, що в мене є! Це Принцеса Селестія! — захоплено вигукнула Сніжана, рятуючи мене. 

— Я запізнююся на зустріч, потрібно ще Сніжану відвезти до няні, — я беру доньку за руку і йду до припаркованого автомобіля. Герман не відстає. 

Я відчиняю дверцята й саджаю дочку в дитяче крісло, перш ніж вона встигла бовкнути зайвого. 

— З Огнєвим? Я з тобою. Власне, я тому і приїхав, — ховає руки в кишенях Герман і напружено вдивляється в моє обличчя. 

— Я… я передала йому документи кур’єром, у мене на роботі термінові справи з’явилися й зустріч із ним довелося перенести, — не знаю, чому брешу йому. До цього ж жодних секретів від нього не було. 

Сама ж кошуся на вхід до дитячого кафе, у надії, що Огнєв там пробуде довше, ніж ми тут.

— Соню, ну хто так робить? Варто було зустрітися з ним особисто, усе обговорити. У мене до нього теж було кілька питань, — обурюється Герман. 

— Не злися, Германе, — тягнуся до його губ, залишаючи легкий поцілунок. — Він набере, коли ознайомитися з усім, і призначить зустріч. Але я, як і раніше, вважаю, що тобі там робити нічого. Це не справжнє розлучення. Усе буде цивільно. 

— Ти моя жінка, Соню, і я зобов’язаний розв’язувати твої проблеми. А шлюб з Огнєвим — це проблема. Упевнений, він просто так не відступиться, адже розлучення означає втрату твоїх активів. Він непогано влаштувався при тобі, — гмикає Герман, спричиняючи в мені обурення. 

— Не буду приховувати, що до Огнєва в мене давня неприязнь, але не перебільшуй щодо компанії, — хитаю я головою. — Він чесно всі ці роки керував нею. Усе трималося на ньому. Я нічого не робила, тільки підписувала папірці. Тож тут не він добре влаштувався, а я. У цьому плані я дуже вдячна йому. Ти ж знаєш, що свого часу він дуже допоміг мені. Якби не Тимур, навряд чи я б жила таким життям, як зараз. 

— Це ти перебільшуєш його значущість, Софо. У тебе є свій бізнес, який приносить чималі гроші. І ти його підняла сама. Тож заслуги Огнєва у твоєму добробуті немає. І я не зрозумію: чому ти його взагалі захищаєш? 

— Я не захищаю. Просто ти ставишся до нього упереджено, — роздратовано кидаю я. 

Насправді я брешу. Тимура я захищаю. Але лише з однієї причини: я розумію, що в майбутньому нам трьом доведеться тісно спілкуватися. Сніжана — це ланка, що зв’язує нас. І цього вже не змінити. Я не хочу, щоб між нами була напруга. Потрібно знищити це в зародку. 

Я не розумію цієї неприязні Германа до Тимура. Нехай я, у мене є причини, але Герман… Дуже сподіваюся, що коли розповім йому, хто батько Сніжани, він не буде наполягати на позбавленні батьківських прав Тимура. Для мене це був би вихід, я не згораю від бажання спілкуватися з ним, але він батько Сніжани й заради неї я готова потерпіти його товариство. Якщо Тимур дасть хоч один привід засумніватися в ньому, я обов’язково доб’юся заборони на його зустрічі з донькою, але доти… 

— Я не хочу сваритися, сонце, тим паче через Огнєва, — вимовляю примирливо, бажаючи швидше згорнути цю тему. 

— Ти маєш рацію. Вибач. Мене просто дратує, що ти досі не належиш мені повністю, тому і зриваюся. Я тоді повернуся в офіс, а ввечері до тебе заїду на вечерю. Завтра у відрядження їду, швидше за все, в місті буду днів за п’ять.

— Чудово. Тоді до вечора. Побажання на вечерю приймаю до п’ятої години. 

— Залишиш Сніжку з нянею? — запитує грайливо і притягує мене за талію до себе, зазирає в очі. 

І саме цієї миті із будівлі виходить Тимур. Герман не бачить його, оскільки стоїть спиною до входу. Зате Огнєв нас помічає. Мені чудово видно, як кам’яніє вираз його обличчя. Я швидко відводжу від нього погляд. 

— Побачимо, няня просила в мене вихідний, — натягнуто усміхаюся я й тягнуся до його губ, щоб він не встиг побачити Тимура, поки той не сяде у свій автомобіль. 

Почуваюся так, немов зраджую чоловікові. Хоча за фактом чоловік Тимур, виходить. Потрібно закінчувати з цими таємницями. Ні до чого хорошого це не призведе. 

— Коли повернешся з відрядження, хочу з тобою поговорити про дещо важливе, — відхиляюся від нього. 

Краєм ока спостерігаю, як автомобіль Огнєва різко зривається з місця й на швидкості виїжджає на проїжджу частину. 

— М-м-м, сподіваюся, розмова буде про щось приємне. 

— Побачимо, — ухильно відповідаю я, проклинаючи все на світі. Особливо той випадок із переломом руки. Якби не це, Тимур ніколи б не дізнався про те, що в нього є донька.

До офісу я доїжджаю вкрай виснаженою. Зустріч із Тимуром забрала всі мої сили. Мені є про що подумати, і я досі не бачу виходу з нашої ситуації. Одне я знаю точно: я не хочу бачити Огнєва, але заборонити йому зустрічатися з дочкою не можу. До того ж Сніжана так мріє познайомитися з татом. 

— Софіє Іванівно, дзвонили з «Коралу», вони хочуть збільшити постачання нашої продукції в наступному місяці, — варто мені увійти в приймальню, моя секретарка відразу ж доповідає про головне.